Промінь

Якщо ти приведеш до мети двiстi колонiстiв третього поколiння, що усвiдомлюють сенс життя… Ти вернешся до матерi, батька, брата й сестри, якi тебе нiжно люблять.

Денис нiчого не змiг вiдповiсти – у нього перехопило горло.

– До речi, забув сказати, – дядько Роберт усмiхнувся. – У тебе будуть помiчники. Завтра ви познайомитеся.

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

– …Якщо хтось боiться, краще вiдразу заткнiть вуха. Це дуже, дуже моторошна казка.

Вони присунулися ближче – уся пiдшефна група, п’ятнадцятеро носiв-сопунцiв, тридцятеро палаючих очей.

Вiдбувалося все в спортзалi, на м’якiй пiдлозi пiд канатами, що тяглися вгору, пiд драбинами, конструкцiями для повiтряноi гiмнастики. Здавалося, вгорi немае нi неба, нi стелi.

– На одному кораблi був замкнений люк, – Лiза говорила тихо й вiдчужено. – Його не можна було вiдкривати нiкому. Коли кораблевi давали наказ – хто завгодно, навiть найдорослiший i найголовнiший лiдер, – корабель вiдповiдав так: «Нiколи, нiколи людина не повинна заходити в той вiдсiк! Я не вiдкрию люк!»

Тиша.

Сопiння.

– А на тому кораблi народився один хлопчик. Вiн був генiй, тому що його батьки спецiально вiдредагували його геном. Коли йому було п’ять рокiв, вiн пообiцяв дiтям у своiй навчальнiй групi, що вiдкрие замкнений люк…

– Дурень! – не витримала Софi.

– Слухай далi. Хлопчик вирiс, i став хакером. Вiн розiбрався в первинних кодах корабля, зламав штучний iнтелект…

– Ох i дурень! Таки дурень!

– …І коли вiн пiдiйшов до люка й звелiв кораблевi його вiдiмкнути, то люк засичав отак – ш-ш-ш…

Софi затисла долонями вуха.

За ii прикладом те саме зробили Сашко-Третiй i Роджер.

– І люк вiдчинився. Хлопчик зайшов, i спершу нiчого не побачив. Там було темно. Але потiм його очi звикли до мороку, i вiн побачив…

Софi вiдбiгла, щоб точно нiчого не чути – але нiяк не могла пiти взагалi, розриваючись мiж страхом i спокусою.

– А там висять мертвi люди! Їх повiсили за ноги, вниз головою! Вiн подивився на них, i впiзнав своiх сусiдiв, батькiв, iхнiх друзiв, – увесь екiпаж! Усi люди на кораблi давним-давно вмерли, а тi, хто прикидався людьми – то були комп’ютернi програми!

– Годi! – тонким голосом крикнув Роджер, його трясло.

 – Не розповiдай, дуже страшно!

– Тут i казцi кiнець, – примирливо сказала Лiза. – А хто слухав – молодець…

– А що з ним сталося потiм? – пошепки запитала Йоко. – З цим хлопчиком?

– Вiн переписав свою пам’ять у пам’ять корабля i дав системi наказ вибухнути.