Промінь

І от весь корабель…

– Не треба! – заблагав Роджер.

– І жили вони довго й щасливо, – Лiза всмiхнулася, показуючи зуби.

– Хто жив? – маленький Дмитрик не вмiв розумiти iронiю. – Кому там було жити, якщо всi вмерли?

– Вони так гралися, – розважливо сказала Йоко. – Потiм всi померлi встали й пiшли.

Лiза скуйовдила ii чорне, блискуче, гладеньке волосся. У глибинi душi вона, як i ця дiвчинка, вiрила, що смертi немае. Можливо, вона е на Землi, де лiси й океани, де водяться кити й живуть мiльярди людей.

Але тут, на «Променi», ще нiхто не вмирав.

ДЕНИС

Вiн полежав хвилину, дивлячись у бiлу стелю. Очi розплющилися легко, хоч iще пiвгодини тому йому снилося, нiби повiки зрослися й нiколи бiльше не розплющаться.

Чи не пiвгодини тому? Скiльки часу минуло?

Вiн пам’ятав далеку сирену, ревiння мотора, розмову в лiтаку… i все. Дядько Роберт простяг йому склянку з водою… Чи не з водою… І вiдтодi Денис нiчого не пам’ятав. Де ця бiла, з синюватим вiдтiнком, стеля… i таблетка пожежноi сигналiзацii в кутку? І свiтло-бежевi стiни?

Вiн сiв на лiжку.

Тiло слухалося. Руки не затерпли, пальцi гнулися. Сечовий мiхур не протестував. Чи?..

Вiн схопився, вiдкинувши ковдру – на ньому був памперс, як на дитинi або на неходячому хворому. Денис завив з жаху й огиди. Не знайшов липучок, довго возився, зриваючи з себе цю гидоту, кинувся туди, де в готельному номерi була б душова – i вгадав. Заштовхав шматки памперса на дно порожнього вiдра для смiття, закрив хромованою кришкою…

Роззирнувся, голий i тремтячий.

Ванна кiмната стандартного готельного номера: не розкiшно, не огидно. Душ i ванна, туалет виблискуе чистотою, пiд дзеркалом – електрична зубна щiтка, на вiшалцi – махровий халат. Денис, цокотячи зубами, натяг на себе бiле, нове, стерильно-чуже. Халат виявився майже якраз, у кишенi знайшлася запечатана мiнi-упаковка з ватними паличками. Ти ба, як зворушливо.

Хлюпнув у лице холодною водою. Завис над раковиною, дивлячись на свое вiдображення.

Он воно як. Усе реально. Ця кiмната реальна.

Босонiж вийшов з ванноi. Затамувавши дух, узявся за ручку дверей…

Замкнено. Авжеж. Мишоловка.

Тiльки не смикати дверi в панiцi, не бити ногами. Не давати волi клаустрофобii. Це затишний готельний номер, а не тюремна камера, усе гаразд…

У кiмнатi задзвонив телефон, Денис пiдстрибнув з несподiванки: дзень. Дзень. Дзвiнок лунав з письмового стола; Денис ривком висунув шухляду.