Промінь

І нехай би вiн пам’ятав про незнайомця постiйно – ба нi, увага на щось вiдверталась, вiн забував, а потiм згадував заново, i щоразу вiд спогаду ставало гiрше. І нехай би вiн думав тiльки про божевiльного, але мама! Уперше в життi вiн бачив ii такою безпорадною, розгубленою i нещасною. Знепритомнiвши, вона до смертi його налякала, а потiм ще довго не могла заспокоiтися, починала щось розповiдати й уривала, i вiд того, що мама, рiдна скеля, перебувала в такому жалюгiдному станi, Денису здавалося, що небо впало на землю.

Потiм вiн згадав, що йому сьогоднi тринадцять. Якщо одна скеля впала – iнша повинна встати й пiдтримати ii. Вiн не може собi дозволити занадто довге дитинство.

Увечерi вiн чув, як батько втiшав маму, переконливо, виразно, цiлком даремно: «Це чийсь дурний жарт». «Це просто слова». «Чого конкретно ти боiшся? Ходiмо в полiцiю, напишемо заяву, якщо тобi так буде спокiйнiше. Повiдомимо: псих погрожував викраденням дитини. Нехай божевiльного замкнуть».

Денис прийшов у спальню, коли вона розчiсувала волосся перед сном:

– Знаеш, це як маятник. Спершу надiешся, потiм боiшся, сильнiше надiешся, сильнiше боiшся, i так без кiнця. Дуже страшно.

Вона кивнула – зрозумiла, про що вiн.

– Ми зупинимо наш маятник. Я обiцяю – нiхто нiколи мене не забере. Я ж не коробка з цукерками, правда?

Вона всмiхнулася.

– Усiм так сподобався день народження. Наступного року запросимо бiльше народу, добре?

Вона майже засмiялася.

– Дякую. Так i зробимо.

* * *

Бiльше вони не говорили про незнайомця, i заяву в полiцiю не понесли. Тiльки якось, через мiсяць пiсля подii, мама запитала в машинi, вiд’iжджаючи вiд шкiльних ворiт:

– Який вiн був?

Денис не перепитував, про кого мова.

– Високий, рокiв сорока. Худий.

Мама кивнула, дивлячись на дорогу:

– Я була сама не своя… коли розмовляла в лiкарнi з якимось… думала, це лiкар.

– У свiтi повно божевiльних, але ми теж не кульбабки. Вiн нiчого, нiчого не може нам зробити, мамо. Нехай спробуе, нарiкатиме потiм на себе.

Мама кивнула ще раз, ii лице прояснiло, але одна складочка, помiж брiв, усе-таки залишилася.

Ще через мiсяць батько одержав довгострокову робочу вiзу в Штати.