Промінь

Новина звалилася на Дениса, наче мiшок з пiском: вiн нiкуди не хотiв iхати! Нехай тимчасово, нехай до океану, але як же кинути свiй дiм, друзiв, свiй парк, своi давнi маршрути?!

Однак було щось, що зависло в повiтрi мiж ним i мамою, само собою зрозумiле, що притримало його язика й змусило мовчки кивнути.

– Нехай вiн спробуе нас дiстати, – сказала мама тiльки одного разу, нiби сама до себе. І Денис подумки з нею погодився.

* * *

У свiй чотирнадцятий день народження Денис не пiшов до школи. Мама, яка тепер працювала вiддалено, вирiшила цiлий день не зводити з нього очей, хоча пiсля стiлькох мiсяцiв це здалося зайвою порцiею пiдозри.

Нове життя й новi турботи вiдсунули фiгуру незнайомця, погасили неприемнi спогади, й колишнi страхи здавалися смiшними. Денис пошкодував, що пропускае заняття з греко-римськоi боротьби, але сперечатися з мамою не став.

Об одинадцятiй ранку пролунав дзвiнок зi школи, де вчилися двiйнята: Коля зламав на сходах ногу. Його треба було негайно везти до лiкарнi.

Мама подзвонила батьковi, але той був на важливiй нарадi.

Мама, вилаявшись, велiла Денисовi замкнутися й нiкого не пускати в iхнiй орендований будинок. І тримати телефон пiд рукою.

Денис лiг на диван, що рiдко мiг собi дозволити, i став дивитися серiал про казково-середньовiчнi пiдступи, страти, iнтриги та iншi розваги. Прийшла собака, Джекi, i вмостилася поруч. Денис дивився на екран, але встежити за дiею нiяк не мiг: раз по раз перестрибував на думки про дев’ятирiчного брата. А що, як перелом вiдкритий, i гостра кiстка стирчить з-пiд шкiри? А що, як дитина так усе життя й кульгатиме?!

Мама дзвонила щопiвгодини.

Колi дали знеболювальне в пунктi невiдкладноi допомоги, зробили рентген, наклали лангету, вселили надiю – все буде добре. Мама теж заспокоiлася, перестала голосно смiятися й похмуро жартувати, обiцяла, що ввечерi вони вiдсвяткують Денисiв день народження у вузькому сiмейному колi, зате затишно й весело.

Потiм дзвiнкiв не було цiлу годину. Потiм Денис вiдповiв на виклик – i не впiзнав ii голосу.

Вона кричала в трубку – надривно, панiчно.

– Не виходь з дому, чуеш?! Я викликала полiцiю, вони будуть через десять хвилин…

– Полiцiю?!

– Ден, нiкому не вiдчиняй дверi! Навiть полiцейським! Чекай мене…

– Що сталося?!

Обрив зв’язку. Джекi чхнула й подивилася на Дениса з подивом.

Вiн сидiв на диванi з телефоном у руках. У ньому прокинувся забутий, уже майже подоланий страх. Той особливий жах, коли не знаеш, чого конкретно боятися.