Промінь

Хто вб’е себе завчасно – нiколи, нiколи не побачить Землi. Вiн умре назавжди. Вiн кружлятиме мерзлою гидотою на забутiй орбiтi. Прошу тебе, пам’ятай про це i всiм розкажи!

Лiза приклала долоню до екрана. Притулилася лобом до батькового лиця по той бiк зв’язку.

– Ти впораешся! – сказав Максим. – Ми ще зустрiнемося! Люблю тебе, донечко. Я хотiв би завжди…

Екран моргнув i згас.

ДЕНИС

Вiн звалився в крiсло, вiдчуваючи, що й футболка, i штани промокли вiд холодного поту. У кутку кiмнати стоп-кадром висiла голограма: дiвчина притулилася лицем до великого екрана, сивий чоловiк з екрана тягнеться до неi, наче крiзь скло…

Голограма зникла.

Славiк витрiщався на те мiсце, де вона щойно була:

– Оце так? Це – вплив? Живе кiно, чотири-де. Охрiнiти. Що це ми бачили?

Іншi довго мовчали.

– Нiчого собi дiвчинку торкнуло, – нарештi промимрила Марго.

– Я попрошу, – сухо заговорила Еллi, – пам’ятати, що це симуляцiя. Дiвчинки немае, нiкого не «торкнуло», виконуеться програма, от i все.

А ми дивимося кiнце – чотири-де, як Славiк сказав…

– Хтось дивиться, – так само пiд нiс промимрила Марго. – А хтось у ньому грае…

Вона подивилася на Дениса, той вiдвернувся. Дотягся до пляшки з водою, скрутив кришку, наче голову, i вилив у горло вiдразу цiлу склянку. Слова «Люблю тебе, донечко» грудкою стояли в нього у горлi. Це вiн написав текст для «примари» на екранi. Це вiн озвучив роль мертвого чоловiка на iм’я Максим. Тепер його нудило цим текстом.

– Денисе! – Еллi встала, пiдiйшла до нього, схрестила руки на грудях, як екзаменатор.

 – Ти мене чуеш? Перестань гратися з ними в татуся! Їм нахрiн не потрiбна твоя емпатiя, ти великий хлопчик!

– Дивися! Дивись-дивись! – Славiк повернувся до екрана. – Оживилися, пупси!

Червоний графiк, що iлюстрував «щастя», зрушився з нульовоi позначки й повiльно поповз угору.

– Вдалося! – Славiк пiдстрибнув з грацiею слоненяти, аж пiдлога здригнулася. – А що там у них сталося?

– Дiвчинка побачила привид батька, – поблажливо пояснила Еллi, – пiшла до iнших дiтей i пiдлiткiв, а в неi великий авторитет… І розповiла, що оплакувати батькiв не треба, i смертi боятися не треба, тому що в майбутньому в них нова зустрiч, Земля, навколосвiтня подорож… І в них з’явився сенс життя: скорiше виконати свое завдання й звалити на канiкули.

– От зараза! – емоцiйно сказав Славiк. – Хто б менi таке запропонував – я б не вiдмовився… – Вiн з новим iнтересом подивився на Дениса.