Промінь

 – А ти молодець, виявляеться… пацан!

Вiн ляснув Дениса по спинi, i в того задзвенiли всi нутрощi.

– Не роби так бiльше, – буркнув Денис.

– Добре-добре, тобi треба пiдкачатися, бо сама шкура й кiстки. Ходiмо ввечерi в качалку, за тридцять днiв пройдеш курс молодого бiйця, у мене ж друга спецiальнiсть – тренер…

Рiвень щастя на екранi доповз до сорока вiдсоткiв. Осмисленiсть, що коливалася бiля шiстдесяти, теж почала рости: малолiтки зрозумiли, навiщо вони тут. Пекельний емоцiйний шантаж, подумав Денис.

– Непогано, – Марго не вiдривала погляд вiд свого смартфона. – При всьому цьому вони продовжують умирати… Залишилося чотириста сiмдесят три людини на борту.

– Мруть i смiються, – Славiк пiдморгнув Денису. – Але ти прикольний такий, з серйозною пикою, «Мала, я твiй татко!»

Денис устав, перевiв дух i щосили садонув його кулаком у щелепу. Влучив вдало, Славiк вiд несподiванки трохи не впав. Сили удару не вистачило, щоб його завалити, але щоб розлютити, було досить.

* * *

– У тебе в головi мiзки – чи лайно, га, Славiк?!

– А я тут при чому! Ви ж самi все бачили!

– Ви в рiзних вагових категорiях! Ти йому щелепу зламав!

– Не зламав, – хрипко сказав Денис. – Фiгня.

Кров лилася на пiдлогу й на сорочку. Марлевий пакет, знайдений в аптечцi, майже одразу просочився наскрiзь. Денис, притримуючи його бiля носа однiеi рукою, вивалив вмiст аптечки на стiл: спирт, нашатир, джгут, знеболювальне, ще якiсь тюбики й таблетки.

Вiн почувався незрiвнянно краще. І цей бiль, i розпухлi губи, i кров з носа, й iскри з очей – чудово. Смак кровi вимив з його рота спогад про фальшивi слова, сказанi дiвчинi вiд iменi ii мертвого батька.

Кров текла, не збираючись зупинятися.

– Ненормальний, – бурмотiв Славiк, потираючи кiсточки. – Ненормальний психопат! Ти б ще пiд самоскид кинувся! Ну, якого хрiна, га?! Вiн мене в табло, а я ще й винний!

Марго розпакувала новий ватно-марлевий пакет.

– Давай розставимо крапки над «i», Денисе, – сказала Еллi неголосно. – Ти справдi вiриш, що вони живi?

– Заткнися, будь ласка, – сказав Денис лежачи. – Буде тiльки гiрше.

– Можеш вiрити. Як собi хочеш. Я в дитинствi вiрила в Дiда Мороза. Це допомагало менi жити.