Промінь

Працював транспортер, пiсля натискання кнопки вiн забирав смiття й використаний одноразовий посуд.

– Нездорове харчування, – задумливо сказала Еллi. – Напiвфабрикати.

– А ви разом з Марго приготуйте нам пожерти, – дозволив Славiк. Еллi гостро на нього глянула:

– Експлуатацiя жiнок? У тебе такi самi руки, вiзьми й приготуй.

– Там в офiсi робот-пiдлогонатирач, – сказала Марго. – Я заглянула ввечерi, злякалася. Вiн такий… неначе живий. Повзае.

– У мене кiт на такому катався, – сказала Еллi. Перевела погляд на Дениса: – Ти як?

– Краще за всiх.

Славiк схвально засопiв.

– Я тут подумала, – сказала Марго. – А що, як комусь iз нас стане справдi погано? В’язи собi скрутить… Невже ми не зможемо викликати «швидку»?!

– За умовами – не зможемо, – вiдгукнулася Еллi. – Тiльки через тридцять днiв. Двадцять дев’ять. Постарайся не скрутити в’язи.

Вони помовчали.

– Марго, а навiщо ти ходила ввечерi в офiс? – запитав Денис. – Вплив, за умовами, раз на добу. Уся iнфа у тебе в телефонi.

– Ага, – Марго кивнула.

 – Просто хотiла… Подивитися на цей «Промiнь». На корабель. Там, якщо сядеш за стiл, вона вмикаеться. Голограма.

– І що?

– Красиво… Можна уявити, що все це насправдi. Космос. Колись же люди все одно полетять, забудуть своi вiйни… зберуться… i полетять.

Славiк хлюпнув собi ще води.

– З почином, – вiн пiдняв свою склянку. – П’емо за вдалий початок!

Мовчки цокнулись i випили. Еллi через стiл дивилася на Дениса.

– Може, скажеш правду?

– Тобто?

– Та от бачиш, ми розповiли про себе.

Я, Славiк, Марго. А ти нi.

– Це проблема?

– Ти що, не розумiеш?

Денис зiтхнув. Поторкався язиком зубiв.

– Мене викрали. Викрали з сiм’i.

– Що?!

– І обiцяли вiдпустити, якщо я… якщо ми впораемося.

Еллi бiльше не всмiхалася. Марго злякано зсунула брови. У ii очах наростала напруга.

– Зiзнайтеся, – сказав Денис благально. – Ви ж теж щось приховуете? До вас приходив чоловiк, називався дядьком Робертом… чи якось iнакше? І викрав вас iз дому, тобто щойно ви були вдома – i зразу все догори дригом, уламки, апокалiпсис…

– Брехло, – Славiк сьорбнув зi своеi склянки.

 – І головне, знову з серйозною пикою.

Еллi клiпнула. Труснула головою, по-iншому подивилася на Дениса, зареготала:

– Ой, бляха. А я ледь не купилася!

– Ну, не вiрте, – сказав Денис, дивлячись в одноразовий стаканчик, де холов суп. – Не вiрте. Спитайте одне в одного, хто органiзатор нашоi програми. Хто ii фiнансуе. Звiдки в нього ресурси.