Сліпий василіск

А коли вона вiдкрила очi – суцiльний потiк Людви вибухнув i розсипався на вiдблиски та тiнi, на свiтлi обличчя – так нiчна заграва розпадаеться, якщо придивитися, на мiльйони грайливих свiтлячкiв. Вони йшли повз – молодi й старi, чоловiки й жiнки, люди похилого вiку й дiти, усмiхненi й серйознi, сумнi, втомленi й квапливi, з сумками й без нiчого, роздратованi й безтурботнi.

Їх було багато, але кожен був один. Кожне обличчя притягувало погляд, нiби вогник у темрявi, i Улiя дивилася – заворожено, як у прiрву.

* * *

– Нi, туди ми не пiдемо, – Улiя зупинилася далеко на пiдступах до сходiв, що вели пiд землю.

– Чому? – здивувався Хлопець. – Я думав, ти менi метро теж покажеш… Що-небудь таке, тiнi в тунелi, рейки спiвають…

– Там житло пiдземного вiтру, – сказала Улiя. – Вiн ворог всiм, хто живе на землi.

– Але людям-то вiн не ворог…

Улiя знизала плечима.

– Немае там нiякого пiдземного вiтру, – невпевнено сказав Сашко. – Тобто – е, звичайно… але це просто вiтер, такий самий, як на поверхнi.

– Не такий самий, – сказала Улiя. – Ти його не бачив, бо ти Людва.

– Я людина, – м’яко сказав Сашко. – І я хотiв би, щоб i ти… теж.

– Теж – що?

Сашко обiйняв ii за плечi. Вона спершу напружилася, потiм розслабилася.

– Не йди, – прошепотiв Сашко iй на вухо. – Не щезай… Будь ласка.

Частина друга

Глибоко восени вулицi звучали по-iншому. Не шершаво, як влiтку, i не приглушено, як взимку; iхнiй дзвiнкий шум розпливався, як вiдображення свiтлофорiв у вкритiй брижами калюжi, як райдужнi плями бензину, який розфарбовуе брукiвку яскравими волохатими квiтами.

Тепер вона жила в Хлопця – у блоковому будинку з осiдаючим фундаментом. У Сашка було фортепiано – iнструмент, який допомагав йому спiвати. Ще в нього були Мама й Тато. Обох пов’язували з Хлопцем невидимi нитки, вiн ковзав по ним, як по натягнутим дротам, i сам того не розумiв; нiколи ранiше Улiя не бачила, щоб одна iстота була пов’язана з iншою так вiдчутно та мiцно, як Мама i ii Хлопець.

Стосовно Улii Мама вiдчувала недовiру та страх.

– Чому вона боiться мене? – питала Улiя в Сашка.

– Вона зовсiм не боiться, – терпляче брехав вiн.

– Їй не подобаеться, що ти мене любиш.

– Вона ще не звикла. Вона, як будь-яка мати…

Сашко говорив «як будь-яка мати», i обличчя його Мами розпливалося перед очима Улii, зливаючись з iншою Людвою.