Сліпий василіск

Улii захотiлося лягти, i вона так i зробила б, якби зовсiм поруч – по третiй смузi – не пролетiла чорна тiнь, супроводжувана шумом мотора.

Тiнь зникла за горизонтом й одразу ж повернулася.

– Привiт, – сказав Переул. За його спиною на мотоциклi сидiла молоденька мешканка веж-новобудов. – А я тебе не впiзнав.

– Привiт, – сказала Улiя, дивлячись повз Новобудову. – Що так, очi пiдводять?

Переул посмiхнувся:

– Ти стала схожа на Людву. Ще трохи – i перестану тебе помiчати.

– Твоя справа, – сказала Улiя, не подаючи виду, що вражена.

– А покататися не кличу, – сказав Переул. – Боюся, вiдмовишся.

Новобудова засмiялася. Улiя пiшла.

* * *

Щоранку за Сашком приiжджала Машина; Улiя радiла, i на те був привiд. Спочатку Хлопець частенько спускався у володiння пiдземного вiтру, i, скiльки б не клявся потiм, що iздив трамваем чи автобусом, ледь вiдчутний запах вiд його волосся й одягу лякав Улiю i вiдкидав ii вiд Сашка.

Тепер за Сашком приiжджала Машина, i Улiя зiтхнула спокiйно.

Життя змiнювалася. Усе змiнювалося з кожним днем; Улiя вiрила, що це змiни на краще.

За кiлька мiсяцiв Сашко переiхав у нову квартиру – у старому районi, на хирлявiй втомленiй вулицi, яка чомусь йому подобалася. Будинок був цегляний, нутро його дичилось Улii, та й сама вона не хотiла б зараз стикатися нi з ким; пам’ять про недавню зустрiч з Переулом нiяк не бажала вивiтрюватися, образа не бажала забуватися.

Сашко повертався ввечерi – його привозила все та сама Машина, – але не спiвав бiльше.

Вiн здавався втомленим i схуд. На порожнiй кухнi не метушилися мовчазнi Тато i Мама – вони залишилися в блоковому будинку; коли Сашка не було – або коли вiн засинав, що майже одне й те саме – Улiя йшла в колишнiй район поговорити з лiхтарями, почистити водостоки, приструнити пихатий свiтлофор.

Шаплюск говорив, що свiт гине. Що асфальт бiля його пiдошви трiскаеться, а на брукiвцi з’являються такi глибоку вибоiни, що рух скоро не зможе iх подолати й зупиниться навiки.

– Уяви, – говорив Шаплюск, – рух перетвориться в нерухомiсть… Вони будуть стояти тут, фари за фарами, i вдень i вночi, вони вростуть в асфальт, а кругом буде безцiльно кружляти Людва…

Улiя смiялася над його страхами.

Зате Даюван тепер не бажав розмовляти з нею.

– Людва, – говорив вiн презирливо.

Інодi iй хотiлося вдарити по його бетонному стовбуру.