Сліпий василіск

* * *

Одного ранку – Сашко поiхав, як завжди, у свою загадкову Студiю – Улiя вирушила посидiти над новою, нещодавно запущеною складною розв’язкою.

Рух описував вiсiмки, струмками перетiкав з ряду в ряд, його чотири повних потоки сплiталися косичками. Улiя повiльно йшла по осьовiй, невидима крiзь тонованi стекла, укрита хмарою запашного вихлопу. Рух, спочатку незбираний, тепер дробився на окремi машини; Улiя бачила кожну точку мозаiки – i водночас усю картину, тiнi та напрямки, вiдблиски й зупинки, пульс газу та гальма, ритм свiтлофорiв.

Внизу на тротуарах перекочувалися потоки Людви, вливалися в величезний магазин на розi; слова й бажання вилися, подiбно хмаринi, над скупченням багатьох голiв. Людва заповнювала вiдкрите кафе, тонкими чергами тягнулася до зупинок мiкроавтобусiв…

У цей момент на ii плече лягла чиясь рука, i, обертаючись, вона вже знала, хто це.

Вiд цього знання в неi ослабли колiна.

– Привiт, дiвчинко, – сказало Мiсто.

Вона вперше бачила його так близько.

– Що нового? – спитало Мiсто.

– Привiт, – сказала Улiя, коли до неi повернувся голос.

– Люблю дивитися на Людву, – сказало Мiсто. – Коли ii багато. Коли вона тече.

– Я теж, – сказала Улiя.

– Нi, – Мiсто посмiхнулося. – Ти – iнша справа… Ти любиш дивитися на Людву поблизу. Ти там, – воно махнуло рукою, вказуючи вниз, на рiчку Людви.

Улiя мовчала.

– Я не погрожую тобi, – м’яко сказало Мiсто.

Улiя мовчала.

– Ти хороша, – сказало Мiсто, уважно розглядаючи ii. – Ти мое красиве породження.

Буде шкода, якщо пiдземний вiтер злиже тебе, як обгортку вiд морозива…

– Нi, – швидко сказала Улiя.

– Я не лякаю, – Мiсто посмiхнулося. – І не наказую. Ти вiльне породження… І роби, як знаеш. Але – хочеш пораду?

Вона дивилася, не вiдриваючись, у його заворожливi очi – вiчний рух вогнiв i тiней, карусель жахливоi маси й потужностi.

– Так ти хочеш почути мою пораду – або все-таки залишити тебе в спокоi?

– Так, – сказала Улiя, стримуючи тремтiння. – Хочу.

– Ти не повинна жити серед Людви, – сказало Мiсто.

 – Залиш його.

* * *

– Ти захворiла? – стривожився Сашко.

– Я говорила з Мiстом, – сказала Улiя. – Воно прекрасне… Воно – найжахливiше, що я коли-небудь бачила.

Сашко мовчав. Сiв поруч, не знаючи, що робити й що говорити. Обiйняв Улiю за плечi:

– Воно… невже воно може налякати? Менi здавалося, наше Мiсто…

І замовк, сам розумiючи, яку дурницю говорить.

На кухнi включився i голосно загарчав холодильник.