Сліпий василіск

У нашому столiттi можна копiювати що завгодно, в яких завгодно масштабах – хоч один до одного, хоч один до мiльйона. Я скопiювала земну кулю, щоб на обличчi Землi пробувати своi креми.

Спробувала крем проти зморшок в районi Гiмалаiв. Кайнозойська складчастiсть трохи розгладилася. Але все-таки не до кiнця.

Спробувала тонiзуючу сироватку на Прикаспiйськiй низовинi. Непогано, рiвнина навiть пiднялася трохи над рiвнем моря. Спробувала два рiзних креми вiд прищiв – один на Гавайських островах, iнший на Маршаллових.

Другий краще: майже всi острови пiшли пiд воду.

Стемнiло. Моя пробна куля почала мерехтiти, свiтитися – Європа яскраво освiтлена, Африка в напiвтемрявi, Японськi острови сяють так, що очам боляче. У Гiмалаях i бiля Каспiю темнувато – тiльки блимае щось на кшталт фотоспалахiв.

Тодi я вирiшила спробувати омолоджуючий крем – радикально, по всiй поверхнi суходолу. У мене цього крему повно – адже що завгодно можна копiювати без кiнця.

І прямо на очах омолодилася планета! Зiйшли ороговiлi частинки платформ, порожевiли рiвнини, юнацькими прищами пiднялися гори.

Молода Земля оповилася димом, усю квартиру наповнила смородом, кiптявою, довелося ii винести скорiше й викинути на смiтник.

Дуже ефективним виявився цей омолоджуючий крем, тiльки шкода, що назви я в метушнi не записала.

Завтра спробую ще раз.

Казка про золотого пiвника[6 - © Марина та Сергiй Дяченки, 1999]

…Вiн прокинувся за секунду до крику й довгих декiлька хвилин лежав, дивлячись угору – сповитий темiнню, стiкаючий потом, скутий жахом немолодий чоловiк.

Потiм темiнь здригнулася.

Так не кричать нi люди, нi звiри; так умiе репетувати тiльки те залiзне чудовисько, той потворний, у позолоченому лушпиннi птах, який упродовж останнiх рокiв зберiгав його спокiй. Саме так вiн кричав вiсiм днiв потому, i за вiсiм днiв перед тим вiн кричав також.

Вiн лежав, намагаючись заспокоiти дихання i зупинити юрми холодних мурах, що сновигали по грудях i спинi. Вiн знав заздалегiдь.

Вiн усе заздалегiдь знав.

За дверима почулися рiзкi кроки. Напруженi голоси; потiм занадто голосно постукали у дверi:

– Государю… Государю, знову… Прокиньтеся…

Вiн знайшов у собi сили посмiхнутися: пiсля крику золоченого птаха сплячих не бувае на багато верст навкруги. І мерцi, мабуть, здригаються в домовинах…

Хто пустив поголос, наче птах золотий? Боже, який несмак… Позбавлений смаку чарiвник у пiстрявому вбранi та смiхотливому ковпаку.