Сліпий василіск

Тiло ii пересувалося ривками – авангард час вiд часу пропускав наперед, пiдкоряючись Дадоновому пориванню; у такi хвилини вiн бачив то серйознi очi давно померлоi дружини, крiзь якi проглядався вже зовсiм дорослий Григорiй, то пухлi, скусанi до кровi руки молодоi невiстки, матерi його, Дадонового онука, i в негарних червоних пальцях – заплутаний вузол на синьому шовковому паску…

Потiм йому бачився мертвий, забризканий кров’ю Тоша, який задивився в небо гострим пiдборiддям – i тодi вiн притримав коня, прикусуючи губу, не вiдриваючи очей вiд запиленоi дороги, намагаючись дихати глибоко й рiвно, тодi вiйсько припинило хiд, пiдтягувався вiдсталий обоз, i сiра змiя на дорозi ставала вiд цього коротким товстим обрубком…

Дорога була важкою, розбитою копитами й колесами, дорога була понiвечена двома чисельними загонами, що пройшли тут один за одним – та скiльки не придивлявся Дадон, скiльки не розсипав розвiдникiв, а нiчого, окрiм цiеi дороги, не було – нi ворожоi сили, що здатна проковтнути без останку багаточисельне воiнство, нi поля битви, витоптаного чоботами й удобреного кров’ю, нi слiдiв постiйного поховання.

Коли без пригод пройшов i восьмий день, напруга в загонi трiшки спала; десь-iнде чувся i смiх – приглушений, нервовий, схожий на гавкiт. Дадон не оглядався. Попереду виднiвся пагорб, за яким доведеться розташуватися табором.

Вечорiло. Сутiнки – важкий час для слабких духом; Дадон затамував подих. Свiт здавався сiрим, без тiней, невиразний свiт без фарб, i немае навiть вiтру, щоб пошелестiти безбарвною травою…

Хлопчики, де ви, подумав вiн iз раптовим нападом страху.

Намет побачили вiдразу. Його не можна було не помiтити, вiн був подiбний до легковажноi жiнки з ii прагненнями упадати в очi – навiть у сутiнках його вiдлiг, здавалося, випромiнював слабке свiтло, як шаленi очi нiчноi кiшки.

Пiстрява тканина, показна розкiш, блискiтки, якi впадали у вiчi навiть iз такоi вiдстанi, якiсь пiдвiски й завiси, диво серед чистого поля, яскраве, як вогнище; погляди всiх були прикутi до нього цiлу хвилину, i лише хвилину по тому Дадон побачив, що земля навколо вогнища не рiвна, як скрiзь, а завалена земляними брилами чи безладно розкиданими мiшками, i деiнде з темних нерухомих тiл стирчать в небо рукiв’я мечей.

Воiнам не личить ридати.

…Вони всi були тут.