Сліпий василіск

Брати та батьки, друзi й сусiди, виклюванi воронами очi, жовтi вишкiренi зуби, понiвеченi лисицями обличчя i руки – але жодного чужинця, нi слiду ворожого вiйська, i шабля загнана в груди по саме рукiв’я – нi, не ворожа, своя, до дрiбниць знайома шабля…

Плакати не личить.

Вiн iз дитинства був воiном; вiн iз раннього вiку знав насолоду й тягар влади й усе передбачав наперед.

Вони лежали бiля самого намету – лисиця втекла, не дiждавшись стрiли. Дадон довго вдивлявся в Гришину спину – вiн дуже добре знав сина, знав до останньоi волосинки, що зараз вибилася з-пiд шолома на високу тонку шию.

Йому не було потреби зазирати (вдивлятися) у мертве обличчя, щоб упiзнати свого молодшого, який шiстнадцять днiв тому клявся батьковi, що визволить брата хоча б iз-пiд землi…

Потiм вiн узяв Гришу за плечi й повернув обличчям до гори; вiдiрвати юнака вiд лежачого пiд ним ворога було непросто, тому що Гришинi пальцi наглухо вчепилися вороговi в горлянку, а в грудях глибоко вкляк меч, який мертва рука його ворога нiяк не бажала випускати…

Дадон витяг рукiв’я iз Тошиноi долонi, та не витяг шаблi з Гришиних грудей.

Йому раптом здалося, що вiн зробив боляче своему синовi, горло Тощi оповивала чорна рана вiд Гришиного кинджала, але обличчя залишилося неторканим нi птахом, нi звiром, i навiть очi збереглися, i завзяття, лють в очах…

Дадон стояв над тiлами синiв, i на окрайцi його свiдомостi ридали, стогнали, перегукувалися воiни. Як сови серед ночi, подумав вiн байдужо. Зграя чорних сов…

Потiм вiн знепритомнiв – та не впав, просто скам’янiв.

Потiм похитнувся, вирвав смолоскип iз чиеiсь руки i, обiрвавши розшитий бiсером вилог, зробив крок у задушливу, пахучу, густу вiд дурманного аромату темiнь намету.

Пiд ногами плуталися подушки. Всерединi намет був розкiшнiший, нiж зовнi; оксамит i парча чiплялися за подорожнi чоботи, неначе молячи про поблажливiсть; подертi гобелени, розчавленi заморськi фрукти, калюжi приторно пахучого масла й хрустка пiд пiдбором шкаралупа горiхiв… Дадон стиснув рукiв’я меча.

Перед його очима знову потемнiло – та вiн утримався, не втратив свiдомiсть, ухопивши рукою полум’я факела.

Вона видала себе навiть не порухом – зiтханням. Дадон кинувся, полетiли геть подушки, затрiщала тканина – закриваючи обличчя вiд свiтла, скоцюрбившись, як загнане звiрятко, вона вiдповзала все глибше, поки не притислася до килимовоi стiни.

Дадон пiдняв факел вище, одночасно пiдводячи меч для удару.