Сонячне коло

І ось тепер перед ним стояв iнший офiцер, раз у раз витираючи блiдий спiтнiлий лоб:

– Ти можеш вкласти туди будь-якi звуки? Крики чайок? Собачий гавкiт?

– Так.

– Людське мовлення?

– Так, – Ольвiн здивувався, навiщо б так бездарно використовувати таку красиву i складну оболонку. Слова, на вiдмiну вiд музики, легко записати на паперi.

– Тодi швидко, швидко… готуй своi каганцi!

Ольвiн не сперечався. Розбуди його посеред ночi, як, власне, i сталося, – вiн завжди готовий приготувати розчин, встановити резонатор, триногу, пальник…

– Ти пояснюй, що робиш! Не удавай iз себе розумника, обдурити мене не вдасться!

Велика неприемнiсть у палацi, подумав Ольвiн, ця людина налякана i зла.

Добре б усе скiнчилось, як минулого разу, хоч би менi дозволили пiти по-доброму.

– Ось посудина iдеальноi форми, я називаю ii резонатор, стiнки влаштованi так, щоб ловити звук i передавати коливання розчину спiвучоi солi. Ось зародок кристала, поки вiн росте – звук зберiгаеться в його гранях.

Тепер я розiгрiваю розчин i додаю солi: щоб кристал рiс, насичений розчин мае остигати. Вмiщую розiгрiтий розчин у посудину, обережно… а всередину, на тонкiй нитцi, вмiщую зародок. Що ви хочете, щоб я записав?

– Мовлення. Я буду говорити, а ти…

Ольвiн кивнув:

– Все готово. Один, два…

– Не командуй! – у розпачi гаркнув офiцер. – Тут я рахую! Один, два, почали!

Ольвiн дзвякнув камертоном, у канцелярському примiщеннi поплив срiбний дзвiн. Офiцер роззявив рота. По його очах було ясно, що бiдоласi на думку не спадае жодного слова, жодного рядка, жодного судження.

– Хай славиться у вiках Кам’яний Лiс! – гаркнув офiцер. – Хай свiтить сонце над десятьма провiнцiями та столицею! Хай буде iмператор на тронi, як сонце в чистому небi, хай не закриють хмари гнiву свiтлий лик його! Хай згинуть клятi бунтiвники, чиi iмена забуто, а дiяння проклято!

Його голос гучно лунав у напiвпорожнiй канцелярськiй кiмнатi. Поверхня соляного розчину в резонаторi ледь помiтно вiбрувала.

Там, усерединi, рiс кристал спiвучоi солi, його найтоншi гранi повторювали i записували хрипке горлання, несамовитi заклинання, прокляття i славослiв’я, що не мали сили. Велике диво – записувати звук, думав Ольвiн iз гiркотою.

Офiцер виснажився. Махнув рукою – все, мовляв. Ольвiн дзвякнув камертоном, завершуючи запис. Потiм витягнув нитку з розчину – кристал вийшов зовсiм маленький.

– Це можна слухати?!

– Нi, – сказав Ольвiн. – Поки що нi.