Сонячне коло

Вiдповiдних черепашок залишилося всього три, йому страшенно не хотiлося вiддавати iх злим i нещасним людям – палацовим стражникам. Згнiтивши серце, вiн узяв зi столу черепашку; момент заселення кристала – найскладнiший, треба вiдчувати оболонку зсередини, розумiти ii душу, сполучати з душею записаноi музики. Але музики ж немае – тiльки вiдчайдушний злiсний крик. Як пояснити мушлi, що це i е ii доля?

Якщо я зараз зiпсую запис, подумав Ольвiн, мене вб’ють на мiсцi.

Потрапивши в самiсiнький центр завитка, кристал стае серцем черепашки.

Вийняти його i вмiстити новий уже неможливо. За роки учнiвства Ольвiн погубив сотнi кристалiв, намагаючись вкласти iх у мушлю, навiть майстер може помилитись, а руки, як на зло, тремтять…

Вiн видихнув крiзь зцiпленi зуби. Доклав черепашку до вуха: спiв моря, далекий вiтер, срiбний дзвiн камертона…

– Хай славиться у вiках Кам’яний Лiс! – гаркнула черепашка. Треба ж, яким точним вийшов запис. А з музикою, бувае, б’ешся-б’ешся, а виходить плаский, рiзкий, а то й фальшивий звук.

– Все, – Ольвiн вiддав черепашку офiцеровi. – Я можу бути вiльним?

* * *

Вiн приготувався чекати в канцелярii до ранку, але вiдповiдь прийшла набагато ранiше. За десять хвилин офiцер повернувся з п’ятьма стражниками:

– Берiть оце. Оце все! Палицi, пляшки, пальник, триногу… Склянка якщо поб’еться, вiдповiдаеш головою! І оцю скриньку бери…

Стражники в десять рук схопили майно Ольвiна i, мало не стикаючись у дверях, миттю винесли з кiмнати. Ольвiн стиснув кулаки: вiд несправедливостi хотiлося битись.

– Це моi речi!

– А ти теж iди, геть, геть, швидко!

Ольвiн остаточно перестав розумiти, що вiдбуваеться.

Стояла глупа нiч, до свiтанку було далеко, але по всьому замку металися вогнi. Чужi руки в рукавичках стискали посуд, що до нього Ольвiн боявся зайвий раз доторкнутися, такий вiн був крихкий. Офiцер замикав процесiю, гнав Ольвiна перед собою, пiдштовхував у спину – повз пости, повз примiщення варти, крiзь переляканий шепiт слуг. Завилися нескiнченнi сходи – вниз.

Стражники гуркотiли чобiтьми та лаялися тихо i брудно. Ольвiн щомитi чекав, що пролунае дзвiн битого скла, але жоден зi змилених носiiв так нiчого i не впустив на крутих сходинках.

Шлях закiнчивсь у кiмнатi з гратчастими вiкнами. Це була, без сумнiву, тюремна камера, причому з найгiрших, з вмурованими у стiну сталевими кiльцями та ланцюгами, з ледь помiтними у темрявi огидними пристосуваннями. Прикутий за розкинутi руки, бiля стiни сопiв стражник.