Сонячне коло

Ви пам’ятаете, якою цiною далася нам перемога? Громадянська вiйна, розруха, епiдемiя, голод… Ми перемогли бунтiвникiв! Ми поклялися, що з руiн iмперii постане нова могутня краiна – республiка! Ми домовилися, що подiлимо владу, ми, сильний уряд, при якому iмператор – красива ширма… Чи не так?! Озирнiться навколо. Де сильна республiка? Де наш уряд?!

У неi дерло в горлi, але вона вiдчувала натхнення. Щось схоже, напевно, вiдчувае Айрiс Май, коли стоiть на сценi зi своею сопiлкою.

– Вiн диктатор! – вона пiдвищила голос.

 – Хто загрожував його владi – того вiн звинувачував у змовi з бунтiвниками i вiдправляв у казан! Вiн – iмператор, а ви нiкчеми! Члени iмператорськоi ради?! Боязкi марiонетки!

Їi рука здригнулася, вона мало не розхлюпала вино:

– Повернiть гiднiсть, убийте його хто-небудь, заради своеi краiни… Я поаплодую з того свiту!

Вона притиснула келих до губ. Вино наповнило рот, холодне, солодкувате. Вона пила жадiбно, сподiваючись, що кожен ковток буде останнiм, побоюючись, що горло зведе судомою…

Ерно дивився на неi.

Нiколи ранiше вона не бачила в його очах стiльки гiркоти.

Тереза впустила спорожнiлий келих, вiн розлетiвся на друзки, i знову зробилося тихо. Тереза тупо дивилася на осколки – i не вiдчувала нiчого, окрiм пiдступаючого остраху.

У цiй тишi Ерно зробив ковток зi свого келиха:

– Пийте, панове. Вино гарне.

– Навiщо? – пiсля паузи запитав Вальтер.

– Щоб ви почули ii зiзнання.

Рее, у вас були запитання? Запитуйте.

– Ти обiцяв iй легку смерть, – повiльно сказала Рея.

– А я обдурив, – вiн знизав плечима. Вийняв iз кишенi й поклав перед собою маленьку морську черепашку: – Тут дар, який Тереза, руками своiх пiдручних, послала iмператору. Терезо, ти розумiла, що мене вбити не вдасться, й вирiшила вбити дитину?

– Це не дитина, – сказала вона хрипко. – Це джерело твоеi влади. Це перешкода мiж проклятою, злиденною, жорстокою краiною i нашою справжньою батькiвщиною.

Вони дивилися на неi, нiби вперше бачили.

– Але гинуть же сотнi дiтей, – сказала вона, вдивляючись в iхнi обличчя. – Просто сьогоднi, вiд голоду, побоiв, вiд злиднiв. Хто мае захистити iх? Хто, якщо не ми?! Зрозумiйте, це закон iсторii – той, хто стае у неi на шляху, помирае. Хто вбив свого кращого друга?! – вона знову подивилась Ерно у вiчi й, здаеться, вiдчула слабину.