Стократ

Та жодного разу вiн не чув про людину, що прокинулася за двадцять рокiв до того, як заснула…

Вiн стояв перед деревом, стискаючи кулаки, готовий iти в таверну по сокиру. Ясен безневинно шелестiв листям: я просто дерево, слiпе й глухе, що не знае чаклунства. Я простодушний ясен у темному ялиновому лiсi, перевiр це, ляж пiдi мною й засни знову…

Однак Стократ не став спокушати долю.

Вiн з’iв шматок м’яса з рожна, подякував господинi й пiшки вирушив через лiс – до «Сiроi шапки».

* * *

Вiн бродив по цiй землi ще пiдлiтком.

Багато рокiв тому зброяр, на порозi смертi вiд старечоi немочi, з’явився до притулка, оглянув бiльмастими очима зграйку насторожених сирiт i вiддав худому пiдлiтковi зачохлений клинок.

Не сказав нi слова.

Пiзнiше Стократ зрозумiв, що старий з клинком урятував його, мабуть, вiд того короткого й повного ненавистi життя, на яке був приречений хлопчисько-пiдкидьок. Його злили й дратували люди – ще тодi, як не вмiв говорити, а як пiдрiс, у притулку його боялися навiть дорослi.

Вiн був позбавлений i страху, й жалю, вiн нехтував бiль – свiй i чужий. І от вiн пiшов у нiкуди з клинком пiд пахвою, без настанов, без мети, без розумiння добра та зла. Без шматка хлiба, не готовий нi просити, нi працювати, нi догоджати, нi воювати.

Уперше вiд народження вiн став щасливий.

Уже потiм юнак збагнув, що, мiркуючи на ходу, можна вiдкрити нове, згадати просте й додуматися до складного. Вiн пройшов Населений Свiт вiд краю до краю й назад. Клинок був при ньому; нiхто не вчив хлопчика фехтувати, вiн, блукаючи, сам навчився.

Вiн продовжував учитися щодня – у води й землi, у свого меча, у добрих i злих людей; першого ворога вiн убив, захищаючись, i дуже злякався, побачивши в посвiтлiлому лезi чужу спотворену душу. Вiдтодi вiн убивав тiльки лиходiiв, але не тому, що думав про справедливiсть. І, зрозумiло, не тому, що уявляв себе месником; вiн просто знав, що душа безневинно вбитого подивиться з леза йому у вiчi. А душi вбивць i гвалтiвникiв безокi.

Як маятник у годиннику, вiн ходив, мiркуючи на ходу, iнодi зупиняючись, щоб послухати легенди про себе.

Поголос придумав йому прiзвисько: Стократ. Вiн став називати себе Стократом. Треба ж було якось до себе звертатись у довгi години подорожi; поголос називав його могутнiм чаклуном, i вiн з подивом зрозумiв, що й справдi, напевно, маг. А був вiн особливий вiд народження, чи це подарунок зброяра зробив його чарiвником – вiн не знав i вирiшив для себе, що й не знатиме.