Стократ

Вiн багато чого не знав про себе, i питання, поставленi тисячу разiв, залишалися без вiдповiдi. Пiдкидьок без батькiв i опiкунiв, покинута в лiсi дитина, вiн швидко вчився, людська тупiсть викликала в нього лють, однак бився вiн холоднокровно. І дуже скоро виявилося, що серед бiйцiв немае йому рiвнi.

Якось йому заплатили за вбитих розбiйникiв, якi багато рокiв тримали в страху три села. Вiн купив собi коня, i стало легше доганяти вбивць, якщо вони тiкали. Вiдтодi вiн брав з селян плату, якщо йому пропонували, та нiкому з розбiйникiв жодного разу не вдалося вiдкупитися.

Довелося урiзноманiтнити маршрути, щоб його не впiзнавали в лице.

Крокуючи тепер через лiс, Стократ думав, що десь неподалiк бродить, можливо, хлопчисько з тим самим клинком. Чи здатний свiт носити двох Стократiв одночасно?

– Так не бувае, – сказав вiн уголос.

За роки мандрiв вiн устиг з’ясувати, що бувае все. Бувае, що час повертаеться назад. Бувае, зустрiчаеш у юрбi себе-колишнього i здогадуешся обернутися, коли щось мiняти вже пiзно.

Повз «Сiрку шапку» вiн пройшов не спиняючись. Загиблих розбiйникiв уже, зрозумiло, знайшли; може, юний конюх зумiв усiх переконати, що нещаснi «побилися за здобич»…

Стоп, сказав вiн собi й сiв на придорожнiй камiнь.

Немае нiяких мертвих розбiйникiв. Вони живi. Наймолодший, напевно, ще ходить пiд стiл пiшки. І навiть, можливо, iхня доля складеться по-iншому, не приведе в лiс браконьерами, а потiм i…

Вiн потер лице i збагнув, що щоки не колються – щетина перетворилася на бороду.

Де вона?

Вiн змусив себе встати. Подався на пiвденний захiд, i через двi години повернув на розпуттi до переправи через Свiтлу – в той бiк, де були землi володаря Грана.

* * *

Праворуч на пагорку стояв будинок, який вiн пам’ятав порожнiм i занедбаним. Тепер там горiв вогник; Стократ придивився. Вогник у таку пiзню пору мiг означати, що хазяiновi не спиться. Або вiн хворий. Або подае комусь знак.

Стократ звик вiдчувати тривогу у вiдтiнках, у запахах i звуках, у свiтлi й тiнях.

Будинок був дерев’яний, двоповерховий, верхне вiконце свiтилося. Вiн зупинився бiля хвiртки. Прислухався; собак не було. Це погано: в такому мiсцi обов’язково треба тримати собаку.

Вiн легенько стукнув у стулку молотком.

Там, за частоколом, дверi трохи прочинилися. Ледь чутно скрипнули.

– Добрий вечiр, – голосно сказав Стократ.