Стократ

 – У вас щось сталося?

– Хто ви? – глухо запитала жiнка. З голосу вiн зрозумiв, що вона давно не спала.

– Чаклун.

– Хто?!

– Мене звуть Стократ, я маг. Я можу вам допомогти?

Жiнка мовчала.

– Що у вас сталося? – запитав вiн знову. – Якщо нiчого – я пiду.

– Іди.

Вiн повернувся й пiшов стежкою вниз.

– Стривай!

Хвiртка заскреготiла засувами й загуркотiла ланцюгом.

* * *

Вона – вдова купця. Той помер, не виплативши боргiв. Вона продала будинок у мiстi й переiхала сюди: тут недорого жити, але страшно.

На самому кордонi Гранових володiнь узимку докучають вовки, влiтку браконьери. На щастя, розбiйникiв немае. Чатуе рубiжна варта.

Усе це Стократ частково почув, частково домислив; вiн стояв на порозi доглянутого, на вигляд заможного будинку. Тому ще помiтнiший був безлад – кинутi ганчiрки, пiдсохлi калюжi на пiдлозi, перекинутий кошик з шиттям. Жiнка дивилася на нього запаленими, глибоко запалими очима.

– Ти справдi чаклун?

– Так.

– Ти допоможеш менi?

У Стократових вухах болiсно вiдгукнулося луною: «Ти допоможеш нам? Ти ж можеш нам допомогти?!»

– Що в тебе сталося?

– Ходiмо…

Вiн витер чоботи об постiлку бiля дверей. Ступаючи по чисто вимитих схiдцях, вийшов за нею на другий поверх.

На лiжку лежала дитина, загорнена в ковдру. Стократ зупинився, здивований.

– Я знайшла ii в лiсi, – сказала жiнка.

Стократ насупився.

«…Я знайшов його в лiсi, – сказав волоцюга в приймальнi виховного будинку.

 – Якась сука викинула на загибель, замiсть щоб однести до притулку! Ось, берiть, вiн ще живий…»

– Пане? – з тривогою спитала жiнка.

– Пiдкинута, – повторив вiн зiтхаючи. – Хочеш, щоб я ii вiдвiз у виховний будинок?

Жiнка дивно на нього подивилась. І розгорнула ковдру. Маленька дiвчинка, не бiльше мiсяця iй, прокинулася й жалiбно запищала.

Стократ дивився на неi, вiдчуваючи, як сторч стае борода. Дитяча шкiра була вкрита дрiбнесеньким малюнком – плечi, груди праворуч; Стократ зубами стяг рукавички.

Подивився на своi руки, не наважуючись торкнутися.

– Поверни ii.

Жiнка перевернула дитину, i Стократ побачив дитячу спинку. Крихiтнi землi Грана, ще цiлий Виворiт, Лiсовий Край, Лисе Узгiр’я…

– Ти бачиш, вона плаче! – закричав пошепки, щоб не налякати дитину, щоб iще бiльше не злякатися самому. – Нагодуй ii! Дай води!

– Я б не брала ii, – не до ладу вiдповiла жiнка.