Стократ

Рiпка брав тiльки тi, що добре збереглися, а кажуть, любителi-знавцi щедро платять i за уламки…

Тiльки де ти знайдеш тих знавцiв?

Вiн знову зав’язав мiшок. Погладив коня, той глипнув докiрливо. Дальня дорога, небезпека, нiчнi перегони. І навiщо?

– Почекаемо ще, – сказав вiн чи то коневi, чи самому собi. – Може, ще з’явиться.

Стогнало залiзо в кузнi. Там, на розi коло шаплика з водою, звичайно стовбичив Пройда; тепер там стояли пiрамiдою чужi ящики з крейдяними позначками «Порожньо». Знiчев’я Рiпка став дивитися, як працюе коваль, як колупаеться в носi його ледачий помiчник…

– Хлопче, забери коня.

Рiпка обернувся. Червонощокий носiй, з барилом на кожному плечi, дивився на нього знизу вгору:

– Тут прив’язь на час. Ти скiльки тут уже стовбичиш? Забери коня, пройти не можна!

З досвiду Рiпка знав, що не можна поступатися людям, якi говорять таким тоном. Приймуть за боязкого, а якщо не пощастить – вiдчують твiй iстинний таемний страх, i тодi жди бiди.

Вiн вiдвернувся, сперечатися не став.

– Тобi кажуть чи нi? Забери коня!

Носiй роздратувався. Нiяка лайка не могла образити його дужче, нiж повна байдужiсть.

– Оглух чи що?!

Рiпка вперто повернувся до нього спиною.

– Ну, стривай, – носiй одне за одним опустив на землю барила. – Я на тебе раду знайду…

Вiн зник – утiк шукати ради. Рiпка коротко зiтхнув i став вiдв’язувати коня: справдi пора забиратися звiдси, видно, нещасливий сьогоднi день…

Юрба захвилювалася.

Трое вершникiв iхало через ринковий майдан плiч-о-плiч – при повному обладунку, з притороченими до сiдел шоломами.

Посерединi iхав немолодий, худорлявий чоловiк у тонких окулярах, схожий бiльше на вченого, нiж на воiна. Саме вiн, це було ясно без слiв, командував патрулем. Праворуч тримався плечистий, похмурий, з важким поглядом. Лiворуч – дуже молодий, майже хлопчисько, свiтловолосий, усмiхнений – наче навмисне, щоб вiдтiнити похмурiсть товариша.

Коваль на якийсь час припинив робот у. Вийшов наперед, витираючи руки об фартух:

– Заступники, щось треба поправити? Загострити?

– Спасибi, дядьку, – низьким басом вiдгукнувся молодий. – Трохи пiзнiше.

Коваль низько вклонився.

– Юшка, каша! – весело загукала куховарка. – Заступники, гаряченьке!

– Ма, а хто це? – спитала дiвчинка з кошиком у своеi матерi з торбою на плечах.

– Це ж нашi заступники, – жiнка легко стукнула ii по потилицi.