Стократ

– Велика мiська варта. Я ж тобi розказувала. Забула, чи що?

– Цi?!

Вершники вже проiхали далi, коли прямо перед ними виринув, наче нiзвiдки, недавнiй носiй.

– Заступники, захистiть! Чужинцi кривдять, землю захоплюють, як у себе дома! Коня вiн виставив… Пику одвертае… Я Клоччя, покiйного стражника Лiтая син, батько в бою загинув за нас, а вони тут своi порядки…

Носiй, здавалося, тицяв пальцем Рiпцi прямо в око, хоч мiж ними було кiлькадесят крокiв. Рiпка завмер.

Воiн, що iхав посерединi, повернув голову.

Його очi за скельцями окулярiв здавалися дуже старими.

– Що таке?

– Та от, кажу йому, щоб забрав коня… А вiн менi межи очi плюе!

Рiпка задихнувся од такоi брехнi.

– Плювати на мене хотiв, – поправився носiй, – задом одвертаеться… А це тимчасова прив’язь! Тут люди ходять!

Чоловiк в окулярах подивився прямо на Рiпку. Той вiдчув, як у животi змерзаеться в грудку з’iдена каша.

– Забери коня, – сказав вершник не пiдвищуючи голосу.

І, не удостоiвши бiльше анi поглядом, продовжив свiй шлях.

* * *

Половину ночi й майже цiлий день Злий спав, i ввi снi його рука тримала меч. Тепер зап’ястя й лiкоть болiли, як пiсля тривалих вправ.

Йому снився лiтаючий будинок, i люди в будинку, i свiчка на столi. У величезному дзеркалi вiдбивалися зiрки, й тут-таки, в дзеркалi, свiтилася величезна куля, затягнута хмарами, висячи в чорнiй порожнечi. Увi снi Злий без подиву дивився на цю кулю й бачив на нiй землю й воду, рiчки й гори, так, нiби карту свiту нап’яли на величезну рiпу без хвостика.

Наблизивши лице до дзеркала, Злий поглядом нiби притяг до себе зображення й побачив Гульчин лiс, величезний чорний простiр, озеро – темну монетку, струмок, галявину, а на краю галявини себе – й прокинувся.

Сонце давно проминуло зенiт. У лiсi було свiтло й сухо. Злий кiлька хвилин вдивлявся в листя над головою, але не побачив нi букв, нi особливого сенсу.

Розминаючи ноги, вiн вийшов на середину галявини. Подивився вгору. Ця проста дiя багато рокiв здавалася йому немислимою: в притулку вiн почав боятися вiдкритого неба. Вiн рiдко виходив з-пiд даху, а опинившись надворi, натягував на очi крислатого капелюха так низько, що бачив тiльки клаптик землi пiд ногами. Вiн був незграбний у цьому капелюсi й вигляд мав кумедний, однак нiхто не смiявся, бо Злий був скорий на розправу.