Стократ

Зображення то розмивалося, то чiткiшало, i нi проблеми з оптикою, нi завади в мережi не були до цього причетнi.

– Імовiрнiсний фантом, – гiрко сказав чоловiк коло екрана. – Один такий маленький хлопчик… i така велика проблема.

– Принаймнi ми точно знаемо, що вiн iще живий, – пiсля паузи вiдповiв його спiврозмовник. – Зрештою, Мерехтлива – чудовий полiгон. Робота з Мережею дае першi плоди. Можливо, ii вдасться стабiлiзувати, i тодi…

Чоловiк коло екрана похитав головою:

– Їi нiколи не вдасться стабiлiзувати! Цей свiт приречений… Я даю вам карт-бланш – зробiть усе можливе, щоб якнайскорiше витягти звiдти мого сина.

Заради його нещасноi матерi.

* * *

До вечора стало ясно, що Пройди не буде, iти в трактир нема чого, а сухарiв у сумцi лишилося на один зуб. Вигони за мiстом належали рiзним громадам i були обнесенi огорожами. На самiсiнькому узлiссi Рiпка знайшов нiчий клаптик – земля тут чорнiла випалинами старих багать, трава була витоптана й вискубана. Тут ночували тi, хто був або дуже бiдний, або напрочуд скупий.

Завжди боязкий перед людьми, Рiпка влаштувався при самому шляху, коло староi смердючоi випалини, але не став навiть розпалювати багаття. Погода до вечора псувалася, хмари зiбралися, а вiтер подужчав.

Вiн вийняв баклагу з водою й останнього сухаря. Повз нього по шляху тяглися вози й хури – роз’iжджалися з ярмарку мешканцi сусiднiх сiл, квапилися потрапити додому до пiвночi. Ішли пiшки втомленi злодii; Рiпка пiдтяг мiшка ближче, затис у ногах. Злодii хоч i втомленi, а поглядом оцiнювали його не раз i не двiчi.

Продати б комусь усе гуртом. Але небезпечно. Якщо покупця пiймають з товаром i почнуть доскiпуватись, а покупець опише Рiпку, як вiн е – дорога загориться пiд ногами, будь-який патруль придивиться й схопить. Он же стратили мiсяць тому розкрадача гробниць…

Рiпцi стало себе шкода. Вiн за двi секунди догриз сухаря й зрозумiв, що вмирае з голоду. Запах сироi риби, що долинув казна-звiдки, змусив його здригнутися.

– Дядьку, у тебе тут можна розпалити багаття?

Рiпка озирнувся – занадто рiзко й нервово для мирного селянина на привалi.

За два кроки стояв пiдлiток, високий i худий, безбородий i блiдий. Найперше Рiпчин погляд упав на рибу – здоровенну рибину, нанизану за зябра на тонку гiлку. Хлопець тримав ii трошки на вiдльотi – щоб не забруднити лускою штани.

Потiм Рiпчин погляд перемiстився на хлопцеве лице. Дивне лице. Одночасно дитяче й доросле, з неприемно-твердим i водночас мрiйливим поглядом.