Стократ

 – Тут, у цю секунду, чаклували на смертельну сутичку!

Он воно що, подумав Злий зi зростаючою цiкавiстю.

В обiднiй залi чинилося пекло. Його супутник, дивний злодiй, сидiв на лавi, зiщулений, i притискав до себе мiшок, так нiби той допомагав йому грiтися. Права рука злодiя була всерединi, в мiшку. Збоку здавалося, нiби вiн вирiшив таемно обчистити сам себе.

– Я пiду, – сказав вiн Злому. – За нiчлiг заплачено. Залишайся, якщо хочеш.

– Куди ж ти пiдеш серед ночi?

– А тут хiба дадуть поспати?!

В обiднiй залi тим часом стало вiльнiше – всi, хто прагнув вийти, вирвалися надвiр.

Коло порога вовтузився, намагаючись пiдвестися, худорлявий торговець, пом’ятий у тиснявi. Дверi навстiж, знадвору чулися лайка та кiнське iржання. Усерединi встановилася вiдносна тиша: п’янi, соннi або найменш полохливi вiдвiдувачi тихо сидiли попiд стiнами, а обережнi – пiд столами.

Начальник варти кинувся приводити до тями товаришiв. Першим заворушився й сiв молодий; очi його дивилися в рiзнi боки. Похмурий застогнав i вхопився долонею за край стола:

– Що це…

– Магiя, – уривчасто кинув начальник патруля, i окуляри пiдстрибнули в нього на носi.

– Яка ганьба, – пробурмотiв молодий, обмацуючи голову.

– Де маг? – прохрипiв похмурий.

Злий сiв на лаву й узяв у руки гарячий кухоль. Настiй на травах був, мабуть, занадто солодкий. Однак зiгрiвав чудово.

Проводир варти чiпко оглянув зал. Злий зустрiвся з ним очима, на мить зазирнув за скельця окулярiв, вражений силою й витримкою цiеi людини, – проводир единий у залi здолав магiю.

Зберiг розум.

«Я теж здолав, – негайно ж подумав Злий. – Але в мене не було з собою меча, я не тримав зброi в руках чи на поясi. Цiкаво, що було б, якби я носив меча вiдкрито, як вартовi? Кинувся б на проводиря, щоб зарубати?»

Його знайомий, дивний злодiй, засовався на лавi. Проводир варти уважно його розглядав.

– Проклятий день, – похмурий вартовий насилу пiдвiвся. – Утiк наш маг, шукай вiтру в полi…

Нервово заiржав кiнь пiд вiкном.

– Знайдемо, – крiзь зуби пообiцяв молодий.

І поклав руку на плече проводиревi. Той здригнувся й нарештi вiдiрвав погляд од дивного злодiя.

– Доповiсти треба. Далеко не втече…

Вони вийшли, тупаючи чобiтьми, на ходу ховаючи зброю.

Худий пом’ятий торговець, який щойно пiдвiвся на ноги, вiдсахнувся з iхнього шляху. Злий виразно почув, як видихнув його знайомий злодiй – наче людина, що довго не дихала.

* * *

Люди охоче вiрять у погане.