Стократ

Вiн пiдiйшов до вiкна й почав дивитися на маленький двiр, порожнiй i залитий дощем, на кiз пiд навiсом i курей, що бродили по жовтiй землi; коли довге зiтхання повiдомило його, як дiвчина його зневажае, – обернувся, взяв свiчку зi стола й нарештi подивився.

Досi йому ще нiколи не траплялося такого бачити. Вiзерунок кiлком укривав ii плечi й спину, збiгав на поперек i цнотливо танув на сiдницях. Вiзерунком була вкрита права грудь, лiва – до половини. Живiт, руки й ноги були чистi – нормальна бiла шкiра, в мурашках холоду, хоч у кiмнатi дедалi густiшала тепла задуха.

Стократ вiдчув дивне занепокоення. Вiн знав, що люди рiзних племен i кланiв по-рiзному прикрашають своiх жiнок; вiн бачив усяке – i сталевi кiльця в носi, i живi квiти, вкорiненi в пупах. Але те, що вiн бачив тепер, не було прикрасою.

Нижче основи шиi, лiворуч, випиналися шрами. Наче вiд опiкiв – три старi рубцi. Ще один, свiжий, рожевий – прямо посеред спини. На лiвiй лопатцi – довгий глибокий порiз i слiди од ниток, якими його колись були зашили (криво й погано зашили, подумав Стократ, руки б поодривати такому лiкаревi).

На лiвому плечi був ще один порiз, зовсiм свiжий, з краплями запеченоi кровi. Дiвчина стояла, гордо випроставшись, але здригнулася, коли вiн торкнувся рубцiв кiнчиками пальцiв.

Вигадливi букви складалися в слова – спершу вiн прочитав «Пiвнiчний», i тодi перед його очима наче плiвка продерлася: «Пiвнiчний Град». «Домна». «Старинь». «Дiброва».

«Джерельник». «Свiтла»…

Картина набула сенс у: цi м’якi лiнii – рiчки?. А цi крапки, що iнодi збiгаються з родимками, – мiста. А край малюнка – узбережжя, за ним – трошки людського моря, дослiдженого рибалками, i зникаючий край недослiдженого, нелюдського, де немае навiть риби. Карта Населеного Свiту з найдрiбнiшими деталями: придивившись, можна розрiзнити невеликi села, межi малих володiнь…

Свiчки чадiли, смердiли й нiчого не освiтлювали. Стократ пiдiйшов до вiкна й рукавом стер пару, що осiла зсередини й застувала тьмяне свiтло.

Заодно перевiрив – чи не можна зазирнути у вiкно знадвору. Без дуже довгоi драбини – не можна.

Вийшло сонце – наче чекало цiеi митi.

Так само мовчки вiн пiдвiв дiвчину до вiкна й повернув спиною до свiтла. Шрами на правому плечi: наче хтось притулив розжарену тризубу виделку. Три рубцi спотворили шкiру на мiсцi володiння Загори в Лiсовому Краю.

Стократ протер очi кулаком.