Стократ

Пожежi в Лiсовому Краю, що затягли димом небо на кiлька рокiв i згубили врожаi, прирiкши на голод тисячi людей, – вiдтодi минуло три роки; тодi, пригадуеться, зайнялось одразу в трьох мiсцях…

У трьох мiсцях!

Четвертий, свiжий рубець припадав на прадавню столицю Виворiт. Тепер там руiни й головешки. Пiсля пожежi, що сталася пiвроку тому, люди там не селяться. Володар Вивiр, колись хазяiн величезного родючого краю, пропав безвiсти. Найiмовiрнiше – згорiв разом з мiстом, замком та родиною, i землi на лiвому березi Свiтлоi одiйшли володаревi Грану…

Стократ зрозумiв, що в кiмнатi дуже холодно.

Вiн сiв за порожнiй дерев’яний стiл. Сперся лiктями на стiльницю.

Перестрибуючи через сто запитань, спитав уривчасто й зло:

– А що буде, якщо ти вмреш?

Вона не чекала таких слiв. Їi гордо випростана спина ледь-ледь згорбилась.

– Ну, ти ж не збираешся жити вiчно? – вiн хотiв пiдбадьорити, а вийшла погроза.

– Не займай ii! – слабким, однак лютим голосом заговорив раптом Правила Пристойностi.

Стократ повернув голову:

– І де ти збирався ii сховати? І вiд кого?

Нiхто не вiдповiв.

Стократ вiдкрив скрипучу тумбу. Вийняв ковдру, розгорнув – вона була стара, проте цiла, з гарноi тонкоi вовни. Пiдiйшов до дiвчини й загорнув ii зi спини, наче статую; вона дивно сахнулась од його рук – щось iще було в цьому русi, крiм страху.

Вiн ii обняв.

Вона завмерла з жаху. Вiн було подумав: може, iй боляче, коли ii торкаються? Вiн розтис руки, але тут дiвочi колiна пiдiгнулись, i вiн був змушений знову ii пiдхопити – щоб не гримнулася на пiдлогу.

– Хто це з тобою зробив?

Вона тремтiла, мов листочок.

– Чаклун.

– Звiсно, що не пастушок. Ім’я?

Вона розкрила рот, наче збираючись сказати – i закашлялась.

– Що ж, – вiн усадовив ii на край лiжка. Поправив ковдру на ii плечах. Сам сiв на скрипучий стiлець пiд вiкном. – Давай по порядку.

* * *

Їi звали просто й невигадливо – Свiт.

– Свiтлана? Свiтовида?

Нi, просто Свiт. Вона була незаконнонароджена дочка володаря Грана, не великого, але й не дрiбного володаря земель, розлеглих мiж двох приток Свiтлоi – Домни та Старинi.

У Грана не було iнших дочок. Усi його законнi дiти й бастарди були хлопчиками. Вiн любив Свiт, як люблять домашнього ласкавого звiрка.

Коли Свiт було чотирнадцять рокiв, у замок приiхав справжнiй чаклун.