Страта

Коли комусь сказати було нiчого, той питав багатозначно: «А що ви думаете про смертну кару?…»

Ірена втекла зi святкування завчасно. Анджей наздогнав ii на вулицi, довго мовчки йшов поруч i раптом заговорив – якось дивно. Спочатку iй здалося, що вiн цитуе якихось забутих поетiв, але потiм вона зрозумiла iз забобонним острахом, що чоловiк ii у такий спосiб просить вибачення, i його укладенi в ритм зiзнання – то не просто заримований текст, а вiрш, який лякае своею вивершенiстю…

Вiн говорив увесь вечiр – коли вони прийшли додому i вклалися в лiжко.

Коли вони… Утiм, це було вже без слiв. І на ранок (а ранок, як не дивно, все-таки настав) нiхто з них не змiг згадати жодного рядка. Неначе нiчого й не було. Ірена плакала з досади, i, втiшаючи ii, вiн винувато знизував плечима:

– Миттеве – невiдновне…

– А що ти думаеш про смертну кару?! – питала вона крiзь роздратованi сльози.

Вiн знизував плечима:

– Зараз – нiчого…

* * *

– …Анджею!

Будинок мовчав, але Ірена i не чекала, що вiн вiдповiсть.

Будинок був порожнiй, ii поклик звучав за iнерцiею, для самозаспокоення…

Вона пройшлася по кiмнатах. Зупинилася в кабiнетi, присiла на край канапи, провела рукою по торочках пледа.

Дiстала iз сумки записник. Акуратно вивела пiд малюнком палаючого замку: «У будинку нiкого немае. Крiсла не синi, а коричневi. Дверi вiдчинено ломиком. Песик не злий… i недоглянутий. Черепахи немае. У будинку хтось жив».

Перечитала написане. Скривилася. Нi, за таке Срiбний Вулкан не дають…

…Час?

Минуло близько години вiдтодi, як вона побачила двi машини, що повзли назустрiч одна однiй на широкому вигинi траси.

І тепер, вiдновивши перед очима цю картину, раптом насупилася.

Вона сховала записник, пiдвелась i попрямувала в гараж.

Машина була на мiсцi. Брудна, iз забризканими глиною бортами, i це вразило Ірену навiть бiльше, нiж незвична форма даху.

Адже ii звична машина раптом виявилася… по-верблюжому горбатою. Так само, як i тi двi – жовта i бiла, що вона iх бачила з пагорба…

Вона трохи постояла.

Потiм дiстала записник i додала кiлька слiв: «Машини не такi. І моя теж. Вона горбата. І брудна».

Глибоко зiтхнула. Подивилася на годинник.

– Анджею…

Там, звiдки вона прийшла, минуло сiм хвилин. Імовiрно, експерти багатозначно переглядаються, вдаючи, що хоч дещицю розумiють з того, що вiдбуваеться. А пан Петер – нервово тре долонi.

У принципi, вона просто зараз може пiднятися на пагорб i пройти в тi iмпровiзованi «ворота».