Страта

– Валько!

Вона мимоволi здригнулася. Чубатий хлопчак, який пiдбiг, був старший, нiж вона очiкувала побачити.

– Валько, де пан Анджей… де дядько, який тут був?

Хлопчисько подивився здивовано.

– Пiвгодини тому. У будинку був дядько. Ви з хлопцями не бачили, куди вiн пiшов?

Валько казна-чого засоромився. Поворушив пилюку носаком стоптаноi кросiвки:

– Таж… тiтко Ірено… Хiба то були не ви?…

* * *

Вони одружилися раптово i без усяких церемонiй. Говорячи нареченому «так», Ірена страшенно нiтилася: отi ii черевики зi стоптаними каблуками… все сталося так раптово, що вона не встигла навiть iх пiдбити…

Наступного дня вона привела свого чоловiка (це ж треба!) в компанiю однокурсникiв.

З такоi нагоди зал у гуртожитку було звiльнено вiд зайвих меблiв, а трое дверей, знятi з завiс i укладенi на двi тумбочки, утворили належний цiй нагодi довгий стiл. Дiвчата клопотались на кухнi безперервно; Ірена одягла свою найкращу святкову сукню, що ж до Анджея – вiн був того дня особливо показний. Ірена вiдчувала себе нiби фокусник на аренi: от-от влаштуе однокурсникам святковий феерверк iз коробки…

Ще в таксi вона взяла з Анджея обiцянку не згадувати жодним словом про духовий оркестр пiд вiкнами Івонiки – щоб не травмувати бiдолашного хлопця… Анджей був поступливий, веселий i сипав жартами так, що навiть таксист – Ірена бачила – намагався хоч щось запам’ятати з дотепiв, щоб потiм дивувати приятелiв…

Приiхали. Всiлися за святковий стiл. Ірена бачила, якими цiкавими очима дивляться на Анджея ii однокурсники, наперед смакуючи обiцяного джина з пляшки…

Випили за молодят – i з цiеi митi Анджей раптом замовк.

Нiчичирк.

Вiн сидiв поруч iз молодою дружиною на чiльному мiсцi за столом – i похмурнiв на виду. Дивився в скатертину перед собою, вiдмахувався вiд тостiв, щось бурмотiв, досадливо мружачись на келих iз шампанським. За столом залягла нiякова тиша; Іренi здавалося, що ii пiдсмажують на повiльному вогнi. Бiлий комiр сукнi безжально вiдтiняв рожеву шию, яскраво-червонi щоки, палахкi вуха; подруги силувано жартували, заздрiсницi скептично кривили вуста, а хлопцi хмурнiли на виду i все частiше виходили покурити…

Мiж тим, Анджей кривився, як вiд кислиць.

Пiдвiвся iз келихом у руцi; за столом запанувало напружене мовчання. Анджей обвiв похмурим поглядом присутнiх i запитав, нервово постукуючи пальцями по стiльницi:

– До речi, що ви думаете про смертну кару?…

Вiдтодi ця фраза стала на курсi своерiдним паролем.