Страта

Сумнiвно, щоправда, аби дiтлахи дерлися на верхiвку пагорба, щоб погратися тут у футбола. Тим бiльше що м’яч тут котиться лише в одному напрямку – вниз…

Вона потупцялася, вкотре оглядаючи до болю знайомий пейзаж.

Що ж, частину справи зроблено, тепер треба обмiзкувати…

Вервечка диму над ii будинком потроху вичерпувалася.

Стара тополя росла чомусь не праворуч од ворiт, а лiворуч. Виявивши це, Ірена якийсь час стояла уклякло на мiсцi.

«Перебування в тканинi моделi абсолютно безпечне для здоров’я…»

Осiннiй вiтер ворушив листя.

Хвiртка скрипнула старечо-звично; Ірена торкнулася рукою дощок, неначе хотiла впевнитись, що це не голограма i не iлюзiя. «Тканина моделi?…»

Нi, все це треба обмiркувати потiм… Вона сяде за комп’ютер i виведе бiлим по синьому: «Роздiл перший…»

– Сенсей?

Шамотiння у будцi. З’явилася одна лапа, тодi морда…

Вiн ПРОСПАВ ii появу?!

Радiсний гавкiт. Назустрiч iй стрибнуло собача – заспане, дивно маленьке, закудлане, недоглянуте…

– Сенсею, це… ти?!

Вереск. Поважнi собаки, переступивши межу повнолiття, зазвичай так не поводяться.

Може вiн дуже скучив?

– Сенсею, у хатi е хтось?

Нiякоi реакцii. Висунуло язик. Щирi собачi очi…

Вхiднi дверi не були замкненi. Бiльше того – бiлi трiски на порозi та судомно висунутий язичок замка свiдчили про те, що досередини увiйшли не цiлком мирним шляхом…

Зрозумiло. У Анджея немае ключа, але якщо вiн хоче зайти – зупинити його неможливо…

– Очам не вiрю! – Вона стала в передпокоi, схрестивши на грудях руки.

 – Ти ж клявся, що нiколи в життi сюди не заявишся!

Мовчання. Незвичний запах – чи то вiд чужоi присутностi, чи то будинок вже пахне по-iншому…

Ірена ревниво озирнулась. Нi, все знайоме. Все до останньоi рисочки…

А ось цiеi плями пiд дверима – не було. Що вiн тут розлив? Чорнило? Мастило?

– Анджею! – гукнула вона рiзко. – Виходь!

Мовчання.

Вона прочинила дверi до вiтальнi – в камiнi димився попiл. Вмiст камiна ii здивував. Якесь обгорiле лахмiття… Крiсла перед круглим столом були коричневi, а не синi.

Ірена зцiпила зуби.

– Анджею!

На кухнi вона знову виявила слiди чужоi присутностi. Тривалоi, абсолютно безладноi. Сенсей бiгав за нею хвостиком, i в вiдданих очах його не було анi краплi каяття.

– Сенсею, як же це?! Прийшла чужа людина… i ти впустив?

Радiсне повилювання хвостом.

– А де той дядько зараз? Де вiн?

Песик побiг до вхiдних дверей. Ірена вискочила слiдом; сусiдськi дiтлахи все ще ганяли м’яча перед ворiтьми.