Страта

Ну нехай, якщо припустити на хвилинку, що нiякоi МОДЕЛІ немае, i пан Петер просто оглушив ii наркотою на десять мiсяцiв, i вона тiльки тепер прийшла до тями… Якщо допустити, що це можливо – тодi чому тополя росте не праворуч од ворiт, а лiворуч?!

Наскiльки МОДЕЛЬ реальна? Де ii межi? Наприклад, професор iснуе? Чи е тiльки його голос у слухавцi?

В задумi вона повернулася в дiм, пiдiйшла до телефону i набрала номер Карательки.

– Нарештi, панi Хмiль зволила обiзватись…

Із слухавки, здавалося, тягло крижаним протягом.

Карателька навiть не вважала за потрiбне iронiзувати; байдужа холоднiсть у ii голосi вiщувала найбiльшi з усiх можливих неприемностей.

Ірена вiдсторонено вислухала монолог про несумлiннiсть i безвiдповiдальнiсть та повiдомлення про те, що питання про ii звiльнення майже вирiшене. Цiкаво: це сама Карателька дихае зараз у трубку, чи зневажливий ii голос моделюеться на рiвнi електронних iмпульсiв?…

– …за версту не пiдпускати до педагогiки. Це все, панi Хмiль, вам ясно?…

– Хочете, розповiм анекдот? – раптом запропонувала Ірена.

 – Прибiгае студент у медпункт. «Швидше! Там панi Карательку вкусила гадюка!..» А медсестра йому так флегматично: «Я цiй гадюцi вже нiчим допомогти не зможу…»

Короткi гудки. Виявляеться, в трубцi ось уже кiлька хвилин нiкого немае – вона говорить у порожнечу…

Ірена поклала слухавку на важiль.

Пiд час так званого iнструктажу вона не раз i не два питала у пана Петера: наскiльки МОДЕЛЬ реальна? І щоразу отримувала одну i ту ж незрозумiлу вiдповiдь: не бiльше, нiж будь-яка модель… Хоча генiальнiсть пана Анджея полягае саме в тому, що модель, як би це сказати точнiше… багатофункцiональна, внутрiшньо несуперечлива i, певною мiрою, самодостатня… Сучасний стан науки, говорив збуджено пан Петер, не дозволяе повноцiнно працювати з таким рiвнем моделювання.

Пан моделятор, можливо, сам не усвiдомлюе… що цей колосальний прорив рiвносильний нищiвнiй поразцi…

Обiзвався телефон. Ірена машинально пiдняла слухавку:

– Алло!

Мовчання. Тиша.

– Алло, я слухаю!

Короткi гудки.

* * *

Був час (вона саме вчилася в аспiрантурi), коли Анджею раптом навперейми стали дзвонити молоденькi дiвчата. А в комплектi з ними – i юнаки. Ірена кiлька разiв пожартувала на цю тему, але Анджей тих жартiв не сприйняв. У той перiод вiн узагалi не розумiв жартiв; Ірена не знала, що iй робити – ревнувати чи насмiхатися, а може, вдати, що нiчого не вiдбуваеться…

Потiм ця компанiя молодi раптом заявилась до них у гостi.