Страта

– Вiтаемо! Вiтаемо!

– Панi Ірено, iдьмо з нами!

– Панi Хмiль, дозвольте привiтати…

Вона, звичайно ж, не встигала вiдповiсти всiм одразу – роздавала кивки та усмiшки. Збудження потроху спало, кiльце хлопцiв навколо Ірени порiдшало, i через кiлька хвилин вона залишилася в товариствi двох давнiх шанувальникiв (iмен вона, на свою прикрiсть, нiяк не могла згадати).

– Панi Хмiль, – нерiшуче втрутився високий худий юнак в окулярах. – А можна ваш автограф?… Я спецiально за журналом ганявся… Отим, де ваша повiсть…

Вона знiяковiла, як завжди, коли студенти згадували ii публiкацii.

– А чи скоро вийде книжка?… Скажiть, будь ласка, панi Хмiль… – студент зам’явся. – Чому у вас завжди все так сумно закiнчуеться?

– Та невже? – вона всмiхнулася, приховуючи збентеження. – Герой загинув – звичайно, шкода, але ж вiн знав, на що йде…

Хлопець почервонiв:

– Рiч не в тiм… Погано, що його дiвчина вийшла замiж за барона. Кепсько, що… ну, загалом, це…

– Ви свiдомо… м-м-м… деформували образ романтичноi легенди? – втрутився iнший, широкоплечий i мiцний, але з дитячим кругловидим обличчям.

– Абсолютно свiдомо, – вона подивилася кругловидому в вiчi, але вiн не збентежився пiд цим поглядом, по-дорослому стиснувши губи:

– Отже, це… руйнування романтики, заземленiсть… Може, це суто творчий пiдхiд?

Вона замислилася.

Молодь товпилася навколо автобусiв, двох студентiв хтось уже смикав за рукав, iх гукнули; в ii авто нетерпляче вовтузився професор.

– Ми поговоримо про це… в майбутньому триместрi, – вона кивнула i сiла за кермо. – Вдалих канiкул…

– І вам нехай щастить, панi Хмiль!.. Пишiть iще!..

– Наiвнi хлопчаки, – сказав професор, коли автобуси зникли з очей. – Одружаться, тодi кожного ухопить стерва – i стануть вони, як усi… Але ж, панно Ірено!. Коли я розкриваю книжку – я хочу вiдпочити, хочу релаксу… А стерв i в життi достобiса…

– Не треба було з нею зв’язуватися… – спокiйно сказала Ірена, згадавши Карательку.

– Нi, не те… Знаете, чому я не можу читати ваших оповiдань? Бо коли дама з кринолiном, а лицарi в кольчугах i з мечами – це спокуслива казка, Ірено. З iншого, так би мовити, свiту… свiтоустрою… У кожного це з дитинства – лiсовi духи, гноми там рiзнi, лицарськi турнiри, жорстокi бойовиська… любов… А не убогi побутовi розбiрки з наперед вiдомими наслiдками.

– Я подумаю, – сказала вона.