Страта

Ірена прималювала в куточку ще й шибеницю з порожньою петлею – моторошна картинка набула якогось опереткового вигляду. Вiдсунувши зошит, Ірена перегорнула сторiнку.

– …Ось хоча б i наша панi письменниця…

Ірена зсунула брови. Помовчала, розглядаючи чистий аркуш; пiдвела погляд. Усi присутнi чомусь втупилися в неi – тiльки професор, ухопившись за грудину, дивився у вiкно. Напевно сподiвався, що пейзаж за вiкном здатен його якось заспокоiти.

– Ось кому я заздрю, – з iронiчною ноткою протягла Карателька.

 – Це, панове, у нас нерви. Все це лише нас стосуеться. А у панi Хмiль – зовсiм iншi iнтереси. І якщо якогось прикметного дня весь наш iнститут згорить к бiсу – наша мрiйниця може цього навiть i не помiтити…

Ірена уявила собi язики полум’я над адмiнiстративним корпусом. Облогова вежа на клумбi, таран збивае гарпiй бiля входу, закiптюженi рятувальники, що падають пiд безжальним канчуком панi Карательки…

– Панове, – огрядна жiнка-доцент постукала по циферблату ручного годинника.

 – Може, час закруглятися?…

А коли члени кафедри, полегшено зiтхнувши, хутко висипали в коридор, Іренi спала на думку колюча i дотепна вiдповiдь.

* * *

– Ірено, ви мене пiдкинете? – запитав професор схiдноi лiтератури. Вiн жив на околицi унiверситетського мiстечка i зазвичай напрошувався до Ірени в попутники.

– Ох, як я ненавиджу стервозних жiнок, Ірено! О, як я iх ненавиджу… Моя перша дружина була з таких… Знаете пiсеньку: «вiдкiля беруться стерви – iз гарнесеньких дiвчат»?… Але тим приемнiше бачити поруч жiнку, яка… обережно, автобус!!

У професора була кепська звичка – вiн повсякчас пiдказував Іренi, як вести машину.

Шпарко сiпався на сидiннi та злякано попереджав про неминучу ймовiрну небезпеку.

Автобуси вивернули з-за рогу – iх було три. Бiля ворiт гуртожитку iх чекало юрмисько: купою зваленi впоперек тротуару рюкзаки перегороджували дорогу пiшоходам, а збудженi студенти галасливо i привiтно махали барвистими спортивними шапочками.

– У молодi канiкули… – заздрiсно зiтхнув професор.

Ірена пригальмувала.

Прогуляти лекцiю панi Хмiль – то було серед студентiв звичайним дiлом, зате i радiсть, iз якою зазвичай вiтали Ірену, була абсолютно щирою. Вибравшись iз машини, вона вiдразу ж опинилася в колi хлопцiв, котрi, вiдтiснивши дiвчат на заднiй план, жартiвливо змагалися за право поцiлувати Іренину руку.