Страта

 – Тут копати?

– Це неправильно! – сказала Ірена, дивлячись просто в його склянi очi. – Це неправильний свiт!.. Його немае! Це модель. Ви всi – модель. Вас придумав Анджей!..

Сусiдськi дiтлахи з цiкавiстю дивились, як ii, скуту наручниками, що викрикувала безглуздi фрази, ведуть до машини.

Роздiл третiй

* * *

Психiатрична експертиза визнала ii осудною. Медична комiсiя визнала ii здоровою.

Ірена доклала всiх зусиль, аби скорiше забути подробицi огляду.

«Ви МОДЕЛЬ, – з посмiшкою говорила вона лiкарям i санiтарам.

 – Нiчого не можу з цим вдiяти. Вам прикро, але це так: ви – лише тiнi iнших людей. Ви – уявлення Анджея про те, якими мають бути люди… Вибачайте».

Їi визнали симулянткою.

Призначений був день суду; Ірена насолоджувалася тимчасовим спокоем. Їi не турбували нi лiкарi, нi адвокати, нi слiдчий. Натягнувши до пiдборiддя сiру казенну ковдру, вона перечитувала нотатки в записнику i навiть спромоглася на нову: «Весь свiт – лише тiнь…»

Фраза вразила ii своею оригiнальнiстю.

Думати про те, чому не спрацював канал, скоро набридло. Ну, не спрацював – i не спрацював. Звичайна рiч. Можливо, щось подiбне сталося з Анджеем. Вiн потрапив пiд коток власноi вигадки – не змiг зупинити ним же запущену круговерть…

Думати про те, Анджей мертвий чи iмiтував власну смерть, – вона уникала. Так чи iнакше, скоро все з’ясуеться. Те, що Ірену чекае смертний вирок, нi у кого не викликало сумнiвiв; вона, в свою чергу, не сумнiвалася, що Анджей (якщо вiн живий) нiколи не допустить такого повороту подiй.

Якщо моделятор живий – то тiльки для того, щоб спостерiгати за спiйманою в пастку Іреною. Якщо це витончена помста (за що?!), то всього, що вже сталося з нею, достатньо для задоволення навiть дуже хворого самолюбства. І до споглядання ii страти Анджей навряд чи дiйде. (Хоча, знову ж таки, хто його знае…)

Імовiрнiсть того, що Анджей справдi мертвий, Ірена в розрахунок не брала.

Зал суду зберiгав слiди колишньоi величi. Зi стелi слiпо дивилися облупленi барельефи.

За довгим столом сидiли люди в темному одязi, за чиiмись потилицями височiли високi спинки крiсел, – Ірена подумала, що це по-своему велично. Рокiв сто тому, напевно, оксамит на пiдлокiтниках мав зовсiм свiжий вигляд…

У залi було повнiсiнько народу. Окремо сидiли батьки загиблих дiтей – в iхнiй бiк Ірена з самого початку вирiшила не дивитися. То була ii мертва зона; дуже скоро вона почала вiдчувати ii, неначе клаптик власного тiла – онiмiлий i запалений.