Страта

Сенсей бiгав як навiжений, вiдкидаючи заднiми лапами груддя землi, i його захват частково передався Іренi. В повiтрi вiдчувалася весна…

Телефонний дзвiнок вивiв ii зi споглядального настрою. Телефон дзеленчав довго i наполегливо – Ірена йдучи нарахувала п’ятнадцять дзвiнкiв.

– Панi Хмiль?

Той самий незнайомий номер. І голос незнайомий теж. Але ж вона просила нiкому не давати ii номера…

– Панi Хмiль? Мене звуть Нiколан Петер, я прошу вибачити менi, якщо потривожив…

Вiн зробив паузу нiби ненавмисне – щоб вона люб’язно спростувала його – мовляв, нiчого страшного, я слухаю.

Але вона мовчала. Бо отой невiдомий Петер справдi потривожив ii.

– Панi Хмiль, мова йде про вашого чоловiка, Анджея Кромара.

– Про мого колишнього чоловiка, – наголосила вона мимохiдь.

У неi чомусь пiдкосилися ноги, i вона сiла на канапу.

– Вiн… живий?

– Але, панi Хмiль, навiщо вiдразу такi страшнi припущення…

– То вiн живий?!

– Так, звичайно… Бачите, взагалi-то я з Комiтету громадськоi безпеки…

Ірена глибоко зiтхнула.

Серце калатало, як шалене, навiть черепаха, здаеться, повернула з-пiд панцира голову i повела намистинками безглуздих очей…

– Вiн… щось накоiв?

– Нi, навпаки! Можливо, його навiть представлять до нагороди…

Спираючись на м’який поручень канапи, Ірена пiдiйшла до столу i поклала долоню на теплий черепашачий панцир.

(Зазвичай такий дотик заспокоював ii.)

– Тодi – до чого тут я?

– Нам необхiдно зустрiтися.

Ірена скривилася. Раптом чомусь спало на думку, що це, може, виверт отих молодят Ігоря i Янки, якi будь-що вирiшили витягти ii сьогоднi на вечiрку…

Вона уявила, як iде на зустрiч зi спiвробiтником комiтету – а потрапляе в веселу пiдпилу компанiю розкутих галасливих людей…

– Сьогоднi?

– Завтра вранцi, – невидимий Петер нiби не розчув iронii в ii голосi.

– Якщо побажаете, за вами пришлють машину…

– У мене багато роботи, – повiдомила вона про всяк випадок.

* * *

…Їй було вiсiмнадцять рокiв, i вона шалено закохалася в однокурсника Івонiку – першого красеня на всьому факультетi.