Страта

Страта

Марина и Сергей Дяченко

…Письменниця Ірена Хмiль потрапляе в лабiринт свiтiв, створених таемничим Моделятором – ii колишнiм чоловiком, генiальним винахiдником. Вона розумiе, що треба рiшуче втрутитись, бо «творiння» безумця вже не контролюеться його волею i може спричинити катастрофу, яка зруйнуе свiт…

Марина та Сергiй Дяченки

Страта

Роздiл перший

* * *

На поворотi, де дорога виписувала петлю над самим урвищем, Ірена зупинилася. Вийшла з машини, щоб подивитися на туман.

Провалля починалося вiдразу ж за смугастими стовпчиками дорожньоi розмiтки. На днi провалля залягла густа хмара – щiльна, струмениста, що повiльно перетiкала сама в себе. Сiрi пасмуги, пiднiмаючись над краем, танули в променях вранiшнього сонця, – крiзь розпливчастi клаптi проступали гори, далекий лiс, череп’яний дах маленькоi кав’ярнi, до якоi ще десять хвилин iзди…

З-за повороту обережно – а в цих горах усi iздять обережно – витнувся синiй легковичок. Побачивши на узбiччi Ірену, пригальмував, зупинився; з-за керма вибрався лисуватий чоловiк – Іренi вiн видався начебто знайомим.

(Утiм, у цих мiсцях усi десь колись зустрiчаються – людей не так-то вже й густо.)

– Вам допомогти? Щось iз машиною?

Над осiлими клаптями туману, змахуючи крилами, розмiрено летiв бiлий птах. Лiс проступав, виднiлися пагорби, нiби недбало накинута розмаiта шаль.

– Е-е-е… Вибачте, що встряв…

Вона опам’яталася:

– Нi-нi… дякую. З машиною все гаразд.

Чоловiк нерiшуче тупцявся на мiсцi.

Мабуть, уже картав себе за миттевий порух, не хотiв видатися нав’язливим.

Туман танув. Вже проступали валуни на днi провалля i струмок мiж ними.

– Дякую, – повторила вона ще раз, думаючи про свое.

– А знаете… – несподiвано мовив чоловiк, простеживши за ii поглядом. – Кажуть, е така прикмета…

На червоний дах кав’ярнi лягло сонце, i черепиця заяскрiла, нiби мак.

– Так от, кажуть, – чоловiк кашлянув, – що коли отак на безлюддi довго вдивлятися в густий туман, можна побачити силует Творця.

Вiн просуваеться в туманi, як у хмарi… Ви часом не його сподiваетесь уздрiти?

Ірена слухала машинально. Мiж тим раптом страшенно захотiлося кави. Вона уявила маленьку порцелянову чашечку з петелькою ручки, такою крихiтною, що лиш двома пальцями можна взятися…

А до кав’ярнi – ой-йой-йой – ще десять хвилин дороги…

– Вибачте, – нахилив голову чоловiк, i через секунду за спиною Ірени загурчав мотор його синього легковичка.