Темний Світ. Рівновага

Я кашляла, хапала повiтря ротом, а надi мною нависав тренер:

– Ти що? Ти що?! Ану швидко вилазь з води!

Я насилу виповзла, похитуючись. Перед очима було темно – едина свiтла цятка, завбiльшки як поштова марка, так-сяк допомагала менi орiентуватися.

Мене посадили на лаву. Темрява перед очима помалу розiйшлася.

– Ти сьогоднi снiдала? – з пiдозрою запитав тренер.

– Не пам’ятаю, – зiзналася я.

– То йди й поснiдай! Анорексички хрiновi! Хочеш, щоб мене iнфаркт розбив?!

Я побрела в роздягальню.

Свiти iснують поряд, але звичайний принаймнi дотримуеться правил. А той, що за межею, правил не знае – твое життя для нього таке ж важливе, як осiннiй листок у багаттi, як вiдображення бабки на плесi, як торiшнiй квиток у кiно. Якщо про це забудеш, якщо загордишся, наче безсмертний ельф – що ж, твоi проблеми…

Я вийшла з-пiд душу й пiдiйшла до дзеркала. І вiдразу побачила, що амулета на шиi немае.

Млiсть злетiла з мене, як капелюх.

Я метнулася назад, у басейн, де так само хлюпалися й плюскалися у водi моi однокурсницi, i через секунду була знов у водi.

– Лебедева, я куди сказав iти?!

– Я загубила кулон…

– Я скiльки разiв казав: перед заняттям знiмати кулони, сережки, цяцьки!

Я не слухала його. Я пiрнала й пiрнала, повзала по дну, вдивляючись у бiлу плитку на своiй дорiжцi – i на сусiднiй…

Нiяких амулетiв. Чисте картате дно.

* * *

– Лiзо, я загубила амулет i тепер нiчого не бачу.

Вона довго мовчала в телефонi. Я не знала, де дiтися з сорому.

– Круто, дiвчино, – промимрила вона нарештi. – Навiть не знаю, що тобi сказати…

Я вимкнула телефон i нарештi з усiеi сили розридалася.

Безсонна нiч, Настинi ридання, кров i татуювання на скронi, амулет в урнi, пiдземелля, портал, Інструктор, мехмат, бездонна чорна дiра посеред басейну – усе це нарештi склалося, сплавилося в единий тягар, i у верблюда моеi душi пiдломилися тонкi ноги терпiння.

Єдиним прихистком людини в такому станi мiг стати тiльки туалет – i я кинулася до перших же дверей з вiдповiдною пiктограмою. На щастя, всерединi нiкого не було, заняття ще тривали.

Скорчившись над раковиною, я ревiла, оплакуючи свою долю й себе, невдаху, як раптом збагнула, що в кабiнцi, щойно порожнiй, тепер хтось е.

Усерединi делiкатно кашлянули.