Темний Світ. Рівновага

Вiдчинилися дверi, i Гриша, в майцi з анiмешним персонажем – тепер вiдьмочкою Кiкi, – подивився на мене зi щирим спiвчуттям:

– Ну, все нормально насправдi…

Я так розгубилася, що навiть перестала ридати:

– Це жiночий туалет!

– Не вилазити ж менi зi стiни в громадському мiсцi, – слушно зауважив Гриша. – Не всi, знаеш, до цього звикли. А я тобi привiв пiдмогу…

Вiн посунувся, випускаючи з кабiнки ще одного нежданого гостя: цьому на вигляд було рокiв тридцять, високий, похмурий, неголений, анiтрохи не схожий нi на студента, нi на викладача.

– Це Пiпл, – представив Гриша. – Тобто його так називають.

– Це! Жiночий! Туалет!

– Тут же нiкого нема, – заперечив Гриша з дивовижною безпосереднiстю. Цiеi самоi митi з коридора почулися голоси – i цокiт каблукiв, який наближався з кожною секундою. Гриша насторожився:

– Що ж, я пiду…

Вiн зник за дверцятами кабiнки, я штовхнула цього Пiпла в iншу – i зачинила дверцята, загородила собою. Ледве чутно засичав балончик, одна зi старшокурсниць, що зайшли в туалет, наморщила носа:

– Фарбою смердить?

– Ремонт, – привiтно пояснила я.

На щастя, вона не стала нiчого з’ясовувати.

* * *

– Це ж треба до такого додуматися! Дитячий садок…

Я визирнула в коридор, дочекалася моменту, коли нiхто не дивився, i випустила цього Пiпла. Не скажу, щоб вiн менi дуже сподобався – у нього був погляд верблюда, поблажливий, зверхнiй. Крiм того, уся ця принизлива метушня з кабiнками…

– Гришо, вiн що, збоченець чи зовсiм дурень?…

– Ти завжди так багато базiкаеш?

Сказано було недбало, наче мимохiть.

Я закрила рот i для певностi уявила, що на губах у мене застiбка-змiйка й що вона мiцно замкнена. Дуже добра психологiчна вправа, допомагае змовчати в ситуацiях, коли кожне слово працюе проти тебе.

Ми мовчки вийшли з корпусу, пройшли до Головноi будiвлi, i тут, на сходах, я знову побачила Мiшу. Вiн рiзко змiнився за тi кiлька годин, що я його не бачила: був блiдий, розгублений, навiть понижчав.

Його дiвчина стояла навпроти й стурбовано питала, а Мiша неохоче вiдповiдав – i менi без усякого амулета було ясно, що вiн од неi щось приховуе.

Вона була невисока, смаглява, чорноока; вона була Тiнь i зараз, розпитуючи, тягла з хлопця життевi соки. А в мене, як на грiх, не було амулета.

– Цi? – запитав Пiпл, простеживши за моiм поглядом.

Я кивнула. Застiбка-змiйка й далi надiйно скрiплювала моi губи.

Не кажучи нi слова, вiн рушив до них.