Темний Світ. Рівновага

Пiсля такоi аварii ти б чай пила в морзi!

Я прокашлялася, вiддихалася й почала дмухати у свою чашку, спостерiгаючи, як тоненький шар пари звiюеться з бордовоi чайноi поверхнi.

– А що було? – спитала, коли чай трохи охолов.

– Темна iсторiя, – замислено сказала Настя. – Якби в тебе був паспорт, вони за цей час могли б узяти на твое iм’я кредит у банку…

– Але в мене була тiльки залiковка, – пробурмотiла я. – Тому вони могли достроково скласти за мене сесiю, але не додумалися.

– У тебе точно нiчого не пропало? – Настя почала мене розглядати, нiби сподiваючись побачити вiдсутнiсть, наприклад, носа чи правоi руки.

І раптом розчахнула очi, як Мальвiна:

– А де твiй кулон? Ти ж його нiколи не знiмаеш?!

* * *

У дитинствi зi мною сталася iсторiя, коли я поiхала на екскурсiю з групою з лiтнього шкiльного табору. Автобус був старий, але ще мiцний, з сизими шибками у свiтлих металевих рамах, а у водiя над вiтровим склом висiла лялька з довгим волоссям. Я пам’ятаю, як зацiкавлено поглядала на цю ляльку…

А бiльше не пам’ятаю нiчого.

Одне слово, в автобусi щось там зламалося, вiн розiгнався на спуску й вилетiв на мiст. Усi дiти й вихователька вiдбулися переляком… крiм мене, зрозумiло, бо я збираю неприемностi, як магнiт залiзну стружку. Мене викинуло, нiби катапультою, у розбите вiкно. Я шубовснула з моста у воду. Напевно, спрацював психологiчний самозахист чи щось таке, бо все це я знаю тiльки з чужих слiв.

Якимсь дивом я зумiла вилiзти на берег, хоч рiчка була глибока, а плавала я погано i вiд удару об воду взагалi могла знепритомнiти.

У дитинствi мама розповiдала, що мiй батько загинув, i кулон – срiбна пiдвiска у формi ока – едина пам’ять, яку вiн по собi залишив. Пiзнiше я стала помiчати в ii словах неузгодження. Якось мама в сльозах зiзналася, що батько не загинув, а покинув нас. Я щось таке пiдозрювала й поставилася до новини спокiйно.

Мама розповiдала: вона хотiла викинути кулон, позбутися пам’ятi про зрадника, але так i не змогла, сховала «око» в старий гаманець i закинула на верхню полицю шафи. А в той день, коли я врятувалася пiсля падiння з моста, кулон дивним чином опинився в мене на шиi. Сам по собi, як стверджувала мама. Уголос я не посмiла засумнiватися: видно, маму так вразили моi пригоди, що вона забула, як сама напередоднi вiддала менi срiбну цяцьку.