Темний Світ. Рівновага

Вiдтодi в мене на шиi завжди був цей кулон. Я не дуже його кому-небудь показувала – просто носила пiд одягом. Інодi знiмала – коли йшла на пляж, наприклад, або в басейн, щоб не загубити. Але коли я його знiмала – завжди ставало незатишно, нiяково й здавалося, що хтось на мене дивиться. Напевно, так почуваеться миша, коли вгорi кружляе сова. Або, наприклад, у «Володарi перснiв» сцена з Фродо точнiсiнько передае це вiдчуття: ти беззахисний, тебе виглядають, зараз накрие. Тому згодом я взагалi перестала його знiмати.

І оце тепер його не було. Стоячи у ваннiй, дивлячись на себе в дзеркало, я думала, що треба було б подзвонити в автошколу й пошукати в навчальнiй машинi… Може, хтось знайшов, коли прибирав i пилососив сидiння…

І тут же уявила, на що мала, за логiкою, перетворитися та «Лада Калина». І заодно ми з iнструктором усерединi. Яке там знайти срiбну забавку…

Дзеркало запотiло. Нi про що не думаючи, а просто дуже жалiючи за кулоном, я намалювала на потьмянiлому склi обрис ока…

І погасло свiтло.

* * *

Було пiзно, давно настав вечiр. Я вiдчинила дверi в коридор – там хоч свiтло лiхтарiв пробивалося з вiкон, а у ваннiй було темно, як у кишкiвнику чорного пуделя, що спить у вугiльному вагонi похмуроi пiвденноi ночi.

– Бу!

Величезна темна людина наскочила на мене з-за рогу. Ще секунда – i я заверещала б, як блондинка в кепському жахастику. На щастя, саме в цю мить знову загорiлося свiтло.

– Павлик?! Ти що, iдiот?!

Напевно, вигляд у мене був лютий, бо цей дурник навiть перестав усмiхатися:

– Злякалася? Ну вибач, я жартома…

– Клiнiчний iдiот!

Павлик – теж другокурсник, живе на поверх вище, але часто ходить на нашу кухню, оскiльки мае iнтерес до Настi.

Вiн схожий на величезного доброго пса, не дуже розумного, але безмежно позитивного: пострибати, погратися. Нiколи не чула, щоб вiн про когось або про щось вiдгукувався погано. Багато дiвчат прихильнi до нього й називають «сонечком».

Пiсля всiеi сьогоднiшньоi колотнечi менi було не до Павлика – але вiн знову наздогнав мене й перепинив:

– У мене для тебе подарунок.

І простягнув квиток у кiно. На двадцять першу нуль-нуль. Один квиток.

Найперше мое бажання було запхнути подаруночок дарувальниковi в пельку. Вiн угадав цю думку й про всяк випадок позадкував:

– Слухай… Це не те, що ти думаеш… Я ii люблю, хочу освiдчитися… Ти зрозумiй, нам же нiде зустрiчатися…

«А я так утомився», – подумав Гендальф.

* * *

Назви фiльму я навiть не пам’ятаю.