Візит до Імператора

Мiй клiент гримiв ключами, вiдмикаючи дверi, а я стояв бiля ворiт, намагаючись опанувати гидку слабкiсть в колiнах. Зараз менi слiд було по-хазяйськи показувати купувальницi будинок, займати ii милою балаканиною, тактовно звертати увагу на товщину стiн, на устрiй парового котла, на зручнiсть ватерклозета… Але я стояв, мучився власною нiкчемнiстю – i все одно не мiг себе змусити ввiйти в цей будинок.

Голос купувальницi вiддалився. Вона була вже всерединi, вона про щось розпитувала клiента, а клiент, на щастя, вiдповiдав дуже привiтно.

Хто б мiг подумати, що вiн узагалi вмiе чемно говорити…

– Ма! – гукнула Іринка i теж збiгла сходами ганку, а за нею, оглушливо гавкаючи, поспiшила волохата iстота невiдомоi породи. Я залишився сам-один – якщо не брати до уваги водiя БМВ, який курив на лавцi.

За час, що я шукав покупцiв, майже все листя облетiло з гiлок на землю. Голi дерева шкребли i шурхотiли, флюгери поскрипували, цi звуки були нiбито трiщинки на поверхнi абсолютноi тишi, – осiнньоi, цвинтарноi…

Я кинув курити два роки тому, але пiдiйшов до водiя i попросив цигарку.

Вiн пригостив мене – без тiнi привiтностi, але й без неприязнi. Вiн усе так робив – професiйно. Легко.

– Нiчого собi будиночок… – сказав я водiевi просто тому, що треба було хоч щось сказати. – Так?

Вiн знизав плечима. Цей жест мiг означати як згоду, так i заперечення.

Дивна рiч – хороша сигарета, перша за два роки, пiдбадьорила мене. Я нарештi змiг подивитися на себе збоку – людина, яку два незначних збiги змогли повернути в лоно пiдлiткового кошмару…

Я докурив, кинув недопалок в бляшане вiдерце бiля ворiт i поспiшив до дому.

Мое мiсце там, я маю помножити вигоди цього будинку на свою власну харизму, адже найважче – розмови про умови – може початися прямо зараз…

Купувальниця вийшла на балкон. Глибоко зiтхнула, озирнулася, запитала у клiента, що залишався ще в кiмнатi:

– А вам не шкода продавати? Чому ви таку пишноту – продаете?

Вiн щось вiдповiв. Я, поднiмаючись сходами ганку, чув його голос, але не мiг розiбрати слiв.

– Зрозумiло… – знову заговорила жiнка. – Шкода, що ваш батько так мало встиг тут прожити… Адже вiн всього кiлька мiсяцiв тут жив? Так? А вiд чого вiн помер?

Мене вразила ii безтактнiсть. Саме час було втрутитися; я рвонув угору гвинтовими сходами, стрибаючи через двi сходинки – аж тут мелодiя – така нiжна i сумна, така знайома, долинула знизу, з прочинених дверей пiдвалу…

Я автоматично зробив два кроки – i зупинився.