Візит до Імператора

Вiн спiвпрацював, ви не повiрите, з охотою, вiн нас утiшав! Його мало не на частини розбирали, намагаючись виявити аномалiю, а вiн жартував… Вiн здоровий. Корабель стерильний. Прах наших товаришiв пiддали всiм тестам, якi тiльки можливi.

– Нiчого не знайшли?

– Нi. Щоправда, провiдний iнженер проекту помер через мiсяць пiсля повернення «Імператора». Але це зрозумiло: обширний iнсульт…

– Так…

– Дениса вiдправили до школи – в одну з кращих шкiл, ми вiдчували провину перед його батьками…

– Це вже даремно.

– Вiн провчився пiвроку.

Характеристики позитивнi.

– Ми пiдбираемося до того, чого немае в моiх матерiалах.

– Так. В останнiй мiсяць один за одним, померли трое його вчителiв. Затьмарення розуму, вiдмова життево важливих органiв… Причина невiдома.

* * *

Школа була справдi хороша – маленьке, вiддалене мiстечко на березi моря, з парком, що обступив будiвлi, з нескiнченними треками, теренкурами, спортмайданчиками, альтанками i експериментальними дiлянками, нарештi, з фортечною стiною вздовж головноi алеi.

– Стiна уособлювала прогрес, а тому була складена з рiзних матерiалiв, починаючи вiд цегли i закiнчуючи будiвельним монолiтом. Мозаiчнi картини з кольорового скла зображували людей, що займаються своею справою, – iнженерiв над просторовими моделями, древнiх грекiв з мотиками i космонавтiв у старовинних скафандрах. Бiля самого входу двi фiгури в спортивних костюмах – чоловiча i жiноча – стояли, цнотливо взявшись за руки.

Що мав вiдчувати хлопчик, який першу дюжину своiх рокiв бачив лише те вiртуальне небо? Що вiн повинен вiдчувати, опинившись на березi, у парку, серед сотень ровесникiв? Потрясiння? Або, може, розчарування? Справжне небо так схоже на вiртуальне, що, бува iх важко розрiзнити…

* * *

У вестибюлi на iнформацiйному екранi були виставленi три портрети в траурних рамках.

Стояла тиша, незвична для школи.

– Доброго дня. Мене звати Олександр. Вам дзвонили.

– Так, зрозумiло, – жiнка в адмiнiстративному крiслi посмiхнулася дуже натягнуто. – Ви хочете поговорити з Денисом?

– Нi.

Тобто хочу, звичайно, але пiзнiше. Спершу я збираюся зустрiтися з кiлькома його друзями… Навряд чи в нього е друзi. З товаришами. З педагогами.

– Зрозумiло. – Жiнцi, важко було посмiхатися.

– І ще я заздалегiдь приношу вибачення за нетактовнiсть. Менi треба поговорити про вашi останнi втрати – про тих педагогiв, що померли.

Жiнка мовчала секунд тридцять. Їi лiва рука почала тремтiти, i вона мiцно притисла долоню до столу.