Візит до Імператора

– Розумiю, – сказала вона нарештi. – Що б ви хотiли знати?

– Я вивчав iхнi медичнi карти. Всi трое були практично здоровi.

– Так.

– Я бачу, в школi траур?

– Шок, – просто сказала жiнка. – Багато хто, здаеться, й досi не вiрять. Знаете, дитяче бажання вiдгородитися вiд поганого. Ми тут, на щастя, рiдко стикаемося зi смертю…

– Денис Донцов часто з нею стикався.

– Так. – Жiнка знову помовчала. – Бачите, цi трое були найкращими. Зрозумiло, у нас багато чудових педагогiв… Але цi трое були особливими – за ними тяглися, iх хотiли наслiдувати.

– Вони викладали в класi у Дениса?

– Єлизар Степанович i Лука Вiкторович – так. А Ельза Себастянiвна, вчитель японськоi, – нi. Але Денис ходив до неi на факультативнi заняття. Чому ви пов’язуете те, що трапилося, з Донцовим?

– А ви не пов’язуете?

Жiнка перевела погляд на вiкно – там сяяло сонце крiзь сплетене гiлля:

– Нам дуже важко утримувати учнiв вiд панiки. Адже iсторiю Дениса тут знають усi. Знаете, як його прозвали? Імператором.

– Вiн зарозумiлий? Вважае себе особливим?

– Нi. Але вiн непростий. Дуже непростий хлопчик. Нам довелося… схитрувати, оголосити Дениса хворим i помiстити в iзолятор.

– Але вiн здоровий?

– Цiлком. Як не шкода це визнавати, ми, напевно, будемо наполягати на його переведеннi… кудись.

– Пiдстави?

Вона знову подивилася йому в очi:

– Немае нiяких пiдстав. Тiльки почуття самозбереження. Гадаю, нам вдасться переконати опiкунську раду.

* * *

– Імператор Смерть? – дiвчинка подивилася майже вороже. – Не чула. Його звали просто Імператор.

– Вiн надто загордився, тобi не здаеться?

– Нi, – вона пiдвела очi. – З огляду на все, що випало на його долю, – нi! От якби ви, скажiмо, три роки сидiли самотою всерединi консервноi банки, нашпигованоi технiкою, а потiм прибули на планету, де у вас немае навiть знайомих щурiв… Навiть щурiв! – Голос ii затремтiв. – І вас що, зустрiли як героя? Нi, як рознощика невiдомоi iнфекцii! Я б подивилася тодi на вас.

Вона дивилася на нього переможно i похмуро, нiби очiкуючи негайного визнання: так, я невдаха.

– Вiн розповiдав про себе? – Олександр ухилився вiд емоцiйно небезпечноi теми.

– Не вiдразу i не всiм.

– Тобi розповiдав, Олю?

– Менi – так, – дiвчинка зарозумiло примружилася. – Про те, як грав iз дорослими в першi роки. І як жив потiм один.