Візит до Імператора

Я помiстила ii в реанiмацiйний модуль… Далi розповiдати?

– Чому це сталося? Дiагноз?

– Офiцiйно – гiпертонiчний криз. Вона носила пластир, який контролював тиск i подавав сигнали щоразу, коли систолiчний ледь-ледь перевищував сто сорок. Показання пластиру у мене фiксувалися на приладах, я все передала в госпiталь. Там був зубець, ii тиск стрибнув до ста п’ятдесяти i одразу ж повернувся до норми хвилин за десять до того, як вона впала… Але сто п’ятдесят на дев’яносто – це ж не гiпертонiчний криз!

– Тобто ви не згоднi з офiцiйним дiагнозом?

– А яка рiзниця, згодна я чи нi? Лука, спортивний органiзатор, сорок рокiв.

У цього зроду не було гiпертонii. Дiвчата розповiдали потiм, що вiн iшов, наскакуючи на кущi. Я бачила потiм зламанi гiлки. Бачила слiди. Вiн iшов, виляючи, як тяжко п’яний або повнiстю дезорiентована людина. Першим вiдключився мозок… Не зовсiм вiдключився, але був тяжко пошкоджений. Тiло якийсь час жило i рухалося за iнерцiею. А потiм вимкнулося. Я, звичайно ж, помiстила його в реанiмацiйний модуль. Але який сенс пiдтримувати життя тiла, якщо воно порожне? Якщо душа вже вилетiла з нього невiдомо куди?

Лiкарка замовкла. Пiдлiток на екранi змiнив позу – прибрав ноги зi столика, повозився в крiслi, сiв рiвнiше.

– При чому тут хлопчик? – запитав Олександр.

Лiкар знизала плечима:

– А при чому тут хлопчик? Тiльки при тому, що там, де вiн, помирають люди. Бiльше у нас немае нiчого – нi даних, нi вiдомостей, тiльки… почуття самозбереження.

– Думаю, вам вдасться переконати опiкунську раду, – сказав Олександр.

Лiкарка уважно на нього подивилася.

– Так, – вiдповiла сухувато. – Якщо ви хочете говорити з хлопчиком – будь ласка. Це ваша робота, врештi-решт, i ви знаете про цю iсторiю куди бiльше за мене… Тiльки вiзьмiть до уваги одну обставину.

– Себто?

– Померли тi, хто був важливий для Дениса. Хто був йому особливо цiкавий.

– Бiдолашний хлопчик… – пробурмотiв Олександр.

– Так. Я теж йому цiкава. Я нiколи з ним не розмовляю вiч-на-вiч. Можете мене зневажати.

Можете написати рапорт.

– Я не збираюся…

– Дякую. Послуга за послугу: i ви йому будете цiкавi. Ви, з вашою роботою, з вашим завданням. Особливо цiкавi. Вiн допитливий.

– І що станеться зi мною, якщо я поговорю з цим хлопцем наодинцi?

– Може, нiчого. А може… Я, звичайно, розмiщу вас у реанiмацiйний модуль у разi чого. Але результат – вiдомий.

Олександр усмiхнувся. Лiкарка теж подарувала йому слабку посмiшку.

* * *

– Здрастуй, Денисе.