Візит до Імператора

 – Думаю, в пам’ять про людину, яка була вашим другом, ви могли б не переслiдувати мене? Тим бiльше за те, чого я не робив?

– Дурницi. Як я можу тебе переслiдувати? Я слiдчий…

– З правом вагомого слова, – Денис мiцно заплющив очi. Дивно – вiн був схожий у цю мить на кота, що грiвся на сонцi.

– Ти дуже… вдався в батька, – сказав Олександр. – Ти так на нього схожий, що я повiрив би в переселення душ…

Денис пiдкинув м’яча i знову зловив:

– Шкода. Повторюете, що ви нiчого не зробили, аби батька прибрали iз загону? А вiн-бо був упевнений, що це ви.

Для нього в цьому був сенс – протистояння, суперництво. Але якщо ви нiчого не зробили – тож вiн даремно зарахував собi перемогу над вами?

– Я передчував, що експедицiя погано закiнчиться, – повiльно зiзнався Олександр.

– Погано – для кого? Їхнi портрети – в залi слави космонавтики. Їх iмена вчать у школi. Так для кого погано закiнчилася ця експедицiя?

– Для тебе…

– Для мене, – Денис стукнув м’ячем об стiну, – ще нiчого не закiнчилося.

Я сподiваюся.

Олександр зачекав, сунув руку за пазуху i витяг з внутрiшньоi кишенi куртки чорний цилiндр щоденника на петельцi. Поклав на стiл.

– Це жест довiри? – Денис пiдвiв брови неприемним дорослим жестом.

Олександр мовчав.

Денис похитав головою. Взяв зi столу щоденник. Покрутив у пальцях. Спалахнуло червоне кiльце, розгорнулася в повiтрi панель керування.

– Не можу звикнути до цих штук, – пробурмотiв Денис i вiдключив запис. Червоне кiльце згасло, вiдключений щоденник вже не був схожий на тлiючу сигару.

– Бiльше нiхто не помре, – сказав Денис. – Хлопчисько утнув дурню. Вiн жадiбний. Вiн хотiв бiльшого…

Олександр прикусив язика.

– Я вигадую казки, – Денис розкрутив м’яч на пальцi, як глобус на осi, всi його рухи були разюче точнi i розрахованi. – Я складаю казки i розповiдаю собi. Адже це не ознака божевiлля? Я самотнiй хлопчина з непростою долею. Казки нi до чого не зобов’язують i нiчого не означають. Це просто фантазii. Я фантазую про те, як маленький хлопчик став пiрамiдкою.

Пластмасовою пiрамiдкою, на яку так приемно нанизувати кольоровi кiльця. І вiн нанизав на себе дядька Толю, потiм тата. А тодi Крiса, потiм Єву. Затим i iх усiх. Забрав собi. Жадiбний хлопчина – хотiв iграшок. До моменту посадки у нього було тринадцять iсторiй життя, тринадцять докладних пам’ятей про все. Тринадцять схованок умiнь i навичок, з яких його особистий стрижень – найбiльш слабкий. Але й найбiльш живучий. Чiпкий.