Зло не має влади

У цьому мiсцi своеi розповiдi Максимiлiан зробив паузу (неначе щоб сьорбнути компоту). Але ж я бачила, як у нього тремтiли пальцi. Вiн, звичайно, не розповiв усього, але, знаючи Максимiлiана, я приблизно уявляла, що там сталося.

Максимiлiан страшенно боявся мерцiв. І соромився цього страху. У п’ятнадцять вiн напився до нестями (у його розповiдi згадувалася таверна, куди некромант зазирнув перед дiйством на цвинтарi). І так, п’яний як чiп, заявився чаклувати на могилу. Вже й не знаю, чи вийшло в нього що та чи могло вийти взагалi, але Оберон нагодився, як завжди, вчасно.

– Ми загалом гарно побалакали… – Максимiлiан поставив на стiл кухоль з-пiд узвару. – Вiн мене… переконав, що в цьому Королiвствi – вiн головний… Я й ранiше це знав, – некромант пригнiчено посмiхнувся. – Вiн узагалi такий… Твоя правда – вiн великий король…

Ми замовкли. Сидячи в замку, збудованому драконом, над рештками вечерi, приготованоi павуками, ми обое згадували Оберона.

Про те, як багато вiн для нас значить (для нас обох, виявляеться). І про те, що його бiльше нема…

– І що було далi? – запитала я нетерпляче.

– Далi… багато всього трапилося. Я ж бо пiсля зустрiчi з Обероном сидiв у себе в замку… вiдпочивав, – Максимiлiан зiтхнув. – Налагодив собi вивiдницьку мережу… з кажанiв здебiльшого (вони, щоправда, безмозкi, але деякi новини до мене доходили). Оберон поiхав у гостi до принца-саламандри та його родини. А начальник варти прогавив принца-деспота, i той утiк iз в’язницi.

Кинулися ловити, шукати. Гарольд навiть мене до вiдповiдi потяг. Я йому пояснив, що я тут – нi до чого. Дай Гарольдовi волю – вiн би причепився, як реп’ях (дуже, бач, йому не до вподоби, що я некромант). Але, схоже, Оберон йому звелiв не чiпати мене… А потiм…

Максимiлiан щiльнiше сплiв руки на грудях. Насупився. Вогненнi кулi вiдбивалися в його чорних очах.

– Я сам до кiнця не зрозумiв, як воно все вийшло. Я ж сидiв у замку, вирощував насiннячко правди, практикувався в магii… потроху.

А потiм прилiтаю до мiста й бачу – все змiнилося. Геть-чисто! Ходять чутки про Сарану, яка плюндруе далекi землi, але начебто щораз ближче до нас. І нiхто – нiхто! – не пам’ятае Оберона – нiби його й не iснувало!

– А ти…

– Я спочатку вирiшив почекати. Мало там що могло бути. А якщо Оберон сам усе це й улаштував?

– Дуже мудро… – в голосi моему вчувалася жовч.