Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Один грае ролю гультяя, другий шахрая, той купця, той вояка, хто розумного простака, а хто наiвного закоханця, – а як комедiя скiнчиться i лицедii поскидають свое сценiчне вбрання, то всi знов стають мiж собою рiвнi.

– Чом не бачити, бачив, – вiдповiв Санчо.

– Таке ж саме, – вiв далi Дон Кiхот, – спостерiгаемо i в театрi сього свiту, де однi виступають у ролi цiсарiв, iншi в ролi пап чи там iще яких персонажiв комедii, а як доходить до розв’язки, себто як життя кiнчаеться, смерть iз усiх здiймае вбрання, що iх рiзнило, i домовина рiвняе всiх.

– Слушне порiвняння, – сказав Санчо, – хоч не з-так то й нове, бо чував я його не раз та й не два. Се так, як ото у шахи гуляють: поки точиться гра, то кожна фiгура мае свою осiбну службу, а як дограють, то згребуть iх усi гамузом, i в торбинку, сказати б – тут тобi й могила.

– З кожним днем, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – ти чимдалi позбуваешся дуростi i набираешся розуму.

– Та вже ж хоть якась окрушина мудростi мусить од вашоi милостi й до мене пристати, – вiдповiв Санчо. – Отак бувае i земля суха та ялова, а як добре ii угноiти та обробити, то й уродить гаразд. Себто бачите, розмови з вашою милостю то було нiби добриво на яловий грунт мого сухого розуму, а час, що я вам служу й товаришу, то нiби оранка чи iнша яка поранка; отож я й сподiваюся благословенного собi врожаю, що не зрадить i не осоромить доброi науки, що нею ваша милость ущедрила убогий мiй i кволий розумець.

Дон Кiхот аж засмiявся, почувши од Санча такi напушистi речi, а проте ще бiльше впевнився в слушностi свого спостереження; час вiд часу джура справдi вражав його новою манерою вислову, хоть частенько i так траплялося, що Санчо, бажаючи промовляти високим та мудрим штилем, зривався з верха своеi простоти в безодню свого неуцтва.

На таких ото розмовах i ночi вже чимало збiгло; Санчовi кортiло насунути швидше заслонки на очi, як вiн казав, коли спати хотiлось, тож розсiдлав не гаючись Сiрого i пустив його на попасання.