Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Тим часом у вiттi дерев обiзвалась безлiченна безлiч пташок рiзноперих; розмаiтими веселими спiвами нiби вiтали вони й вiншували молодесеньку зорю свiтовую, що появила свiй гожий вид мiж брам та кружганкiв сходу, струшуючи з кучерiв своiх мiрiади краплистих перел; купалися зела в любiй тiй волозi i самi, здавалось, пiнились та шумували дрiбнiсiньким бiлим бiсером; верби струменiли духмяною манною, кринички смiялись, потоки жебонiли, гаi радiли, й пишалися луки у вранiшнiм сяйвi. Заледве свiтло денне дозволило розрiзняти гаразд предмети, як Санчовi впав у око найперше нiс Лiсового джури, не нiс, а носяра, що тiнь од нього застилала, сказав би, все тiло.

Те велетенське нюхало, перехняблене на половинi, звисало нижче рота пальцiв на два чи три, все було в бородавках, а на колiр синяве, мов баклажан. Як загледiв Санчо тую пику, спотворену бородавистою закарлюкою незвичайного кольору, ноги й руки у нього затряслися, мов у дитини, що ii родимець напав: краще, казав собi подумки, схоплю мовчки двi сотнi лящiв, нiж маю злостi добувати i з такою поторочею в бiйку заходити.

Дон Кiхот i собi глянув на свого супротивника: обличчя розгледiти не мiг, бо його закривало забороло, та помiтив, що був то чоловiк кремезний, хоть i не вельми собою високий. Поверх обладунку була на ньому опанча чи козачина iз щирого, бачиться, златоглаву, усипана геть уся блискотючими люстерками-свiчадками, що аж очi на себе брали; понад шоломом рясно маяли пера зеленi, жовтi й бiлi; спис його, до дерева приставлений, був довгий i замашний, а клюга на ньому гартована завдовжки бiльше як у п’ядь.

Усе те побачив Дон Кiхот, усе постерiг, а з баченого й спостереженого зробив висновок, що рицар той неабияку мусив мати силу; проте на одмiну вiд Санча Панси не злякався, а чемно й невимушено звернувся до Рицаря Свiчад:

– Якщо ваша войовничiсть, пане рицарю, не притлумила у вас ввiчливостi, то ii iменем прошу вас пiднести на хвильку забороло, аби я мiг побачити, чи мужнiсть обличчя вашого дорiвнюе смiливостi вашоi постави.

– Чи вийдете ви, пане рицарю, з сього двобою переможцем, а чи переможеним, – вiдповiв Рицар Свiчад, – ви матимете однаково час i змогу побачити мене; якщо я не спiшуся вволити зараз же ваше бажання, то причина тому тiльки одна: боюся, що уйму честi прекраснiй Касiльдеi Вандальськiй, коли загаюсь хоч на малу часину, одкриваючи забороло перед тим, як змушу вас визнати самi знаете що.