Завдання Героїв

Його доля, у розумiннi батька та братiв, полягала у тому, щоб залишитись тут, поглинутим своiм селом, та надавати своiй родинi допомогу, якоi вона потребуватиме.

Як це не було дивно, Тор вiдчував, що його брати бачать у ньому загрозу. Можливо, навiть ненавидять його. Тор мiг бачити це у кожному iхньому поглядi, кожному жестi. Вiн не розумiв чому, але вiн викликав у них якийсь дивний острах та заздрiсть. Можливо, тому що вiн був не такий, як вони, виглядав не так, як вони та не мав iхньоi манiрностi.

Вiн навiть одягався не так, як вони; його батько вiддавав усе найкраще – пурпурове та багряне вбрання – його братам, залишаючи Тору лише грубе лахмiття.

Одначе, Тор зумiв якнайкраще використати те, що мав: пiдперезав свою одежину поясом, та, оскiльки зараз на дворi стояло лiто, обрiзав рукави, дозволяючи вiтру лоскотати своi засмаглi руки. Його сорочка поеднувалася з грубими льняними штанями – його единою парою, та мештами, зробленими з найгiршоi шкiри, якi прикривали його гомiлки.

Вiн дуже старався, але таки зробив справне взуття з такоi поганоi шкiри. Це був типовий одяг пастуха.

Але його поведiнка не була типовою. Тор стояв високий i худий, з гордою щелепою, благородним пiдборiддям, високими вилицями та сiрими очима, схожий на колишнього воiна. Пряме, каштанове волосся падало пасмами за вуха, а його очi виблискували як пiскарi пiд сонячним промiнням.

Торовi брати матимуть право гарно виспатися цього ранку, ситно поiсти i вiдправляться на Вiдбiр з найкращою зброею та з благословенням батька.

А йому навiть не буде дозволено вiдвiдати Вiдбiр. Одного разу вiн намагався пiдняти це питання. Але нiчого не вийшло. Його батько безцеремонно перервав розмову, i Тор зупинив своi намагання. Це було просто нечесно.

Тор був сповнений рiшучостi вiдкинути долю, яку приготував йому батько. При першiй появi королiвськоi процесii вiн кинеться назад до свого будинку та заявить про себе людям Короля – подобатиметься це його батьку чи нi.

Вiн прийматиме участь у вiдборi на рiвнi з iншими. Батько не зможе спинити його. Вiд цiеi думки йому звело шлунок.

Перше сонце пiднялось вище, i тодi друге сонце, м’ятно-зелене, почало сходити, додаючи свiтла пурпуровому небу. Тор побачив iх.

Вiн стояв прямо, немов заворожений. Там, на горизонтi, з’явились першi химернi обриси кiнного екiпажу, який своiми колесами здiймав клуби диму.