Завдання Героїв

Його серце забилося частiше, коли вiн побачив наступний екiпаж, потiм ще один… Навiть звiдси золотi карети виблискували на сонцi, подiбно до срiбнобоких риб, коли тi вискакують з води.

Коли вiн нарахував дванадцять з них, вiн не мiг бiльше чекати. В його грудях билося серце. Вперше у життi забувши про свою отару, Тор розвернувся та побiг вниз по схилу, не збираючись зупинятися допоки не зробить себе вiдомим.

* * *

Тор мчав вниз по пагорбу на одному диханнi, минаючи дерева, якi дряпали його своiм гiллям.

Вiн вибiг на галявину i побачив перед собою свое рiдне село: сонне поселення, яке складалося з одноповерхових вибiлених глиняних хаток з солом’яними дахами. Тут жили кiлька десяткiв сiмей. З димарiв йшов дим, бо бiльшiсть селян вставали рано, щоб приготувати собi снiданок. Це було iдилiчне мiсце, достатньо далеке – щоб дiстатися сюди потрiбен цiлий день iзди – вiд королiвського двору, щоб втримати подорожнiх. Це було всього лише звичайне сiльське господарство на межi Кiльця, одне з колiщаток у механiзмi Захiдного Королiвства.

Тор пробiгав останнiй вiдтинок шляху до сiльськоi площi, розкидаючи довкола себе багнюку. Кури й собаки розбiгалися перед ним, а стара жiнка, що сидiла коло своеi хати перед казаном з киплячою водою, засичала на нього.

“Повiльнiше, хлопче!” – заверещала вона, коли вiн напустив пилу в ii багаття, пробiгаючи повз.

Але Тор не сповiльнювався – анi через неi, анi через будь-кого ще. Вiн звернув з однiеi вулички, потiм з iншоi, звертаючи на шлях, який вiн знав напам’ять, поки не добiг до дому.

Це був маленький, непоказний будиночок, такий же як i всi iншi, з побiленими глиняними стiнами та похилим солом’яним дахом. Як i у бiльшостi iнших будинкiв, його едина кiмната була роздiлена: у однiй половинi спав батько, а в iншiй трое Торових братiв. Але, цей будиночок мав одну особливiсть – на задньому дворi був прилаштований невеличкий курник, i саме у ньому спав Тор. Спочатку вiн спав разом зi своiми братами, але з часом вони стали жадiбнiшими та попросили його залишити кiмнату.

Тору було боляче, але тепер вiн насолоджувався своiм власним простором, подалi вiд iхньоi присутностi. Це лише пiдтверджувало той факт, що вiн був вигнанцем у власнiй родинi.

Тор пiдбiг до вхiдних дверей та увiрвався до будинку.

“Батьку!” – прокричав вiн, задихаючись. “Срiбло! Вони йдуть!”

Його батько та трое братiв сидiли, нахилившись над столом, та снiдали, вже вдягненi у свiй найкращий одяг.