Шляхами і стежками життя

Не змогла зрадити й полишити свого хворого, щирого товариша-побратима-дружину: «Mi Alfonso! Товариша не кидають у бiдi, коли цей товариш старий, хворий, вбогий i потрiбуе опiки… Не кохання обiцяла я чоловiковi, але що буду йому вiрним товаришем-приятелем… Ти знаеш, чим ти менi завжди був, е i будеш! Нiщо нас нiколи не зможе розлучити, хоч би ми й були далеко один вiд одного».

Були ще неодноразовi приiзди дона Альфонсо в Мельник, були довгi вечiрнi розмови, привiтнi яснi усмiхи один до одного, наповненi нiжнiстю погляди, лагiднi звернення до Наталени одним iз ii наймень – Альфонса.

І був останнiй лист усамiтненого в готелi, змученого серцевими нападами ii Альфонсо, яким вiн не прощався зi своею Альфонсою. Нi, не розлучався навiк, а йшов до неi, щоби бути завжди разом, бути скрiзь iз своею коханою – невидимий, але завжди присутнiй.

Альфонса опечаленим серцем переживала кожне слово коханого: «Тепер зi мною тiльки ти, завжди присутня, хоч i далека. Твоя рука тихенько закрие менi очi, коли вони вгасатимуть.

Ляже на них пестливим, нiжним дотиком. Ти приймеш мiй останнiй вiддих й вiн житиме в твойому серцi – “единому для двох” – як ти це колись спiвала, пам’ятаеш? – у тiй моiй улюбленiй пiснi:

Mi corazon palpita en el Tuyo,

Uno – por les ambos![21 - Мое серце б’еться у твойому,Єдиному – для обох!]

Так житиму далi в твойому серцi, аж доки не зустрiнемося знову у вiчностi, на вiки… Бути завжди з тобою, нiколи бiльш не розлучатись… Ця думка е не тiльки потiшенням, але е найбiльшою радiстю.

Чого мiг би я ще бажати?».

Вечорами читала вголос – як вiдпочинок вiд буденних обов’язкiв сiльського трудового життя – дружинi Василю листи вiд дона Альфонсо, в яких вiн роздумував над своею долею як iспанського короля, як екс-короля, над майбутнiм дорогоi йому Іспанii, якiй так необхiдно, вважав вiн, опанувати новий ритм нового життя, в основi якого мае бути «освiта, людянiсть, пошана до людських прав, до чесно виконаного обов’язку, братерства – не на словах! – i передусiм любов.

Любов до людства, любов до рiдного краю…»

Василь Королiв, геть знеможений хворобами, постарiлий, з важкою – обов’язково з палицею – ходою, завершував «Згадки про мою смерть». Вибрався в дорогу. До Праги, щоб вiддати рукопис до друкарнi. Повернувся додому на другий день, 11 грудня 1941 року, сповiщаючи про свое прибуття насвистуванням арii з опери «Кармен».