Шляхами і стежками життя

Така людина споживае той райський овоч як хлiб щоденний. А задля нього варто втратити i самий Рай!

Слова доньi Ангустiас згучать немов дискретним викликом. Як згук меча, витягненого до мовчазного бою. Еугенiо хотiв би заглянути у вiчi молодоi жiнки.

– Чи ж про себе говорить вона, приховуючись за образом дона Хуана?

Але таемниця ховае зiницi й думки доньi Ангустiас. Ах, так! Говорить про свою приятельку донью Мiлягрос, таку «бувшу щасливу людину»! Про Мiлягрос де Ляра, що недавно овдовiла…

– Скiлькох жiнок вдовство перетворюе до невпiзнання.

Жиючи у щасливому подружжi, вони звикли не виходити анi з дому, анi з волi дружини.

Овдовiвши, не можуть отямитись, впiзнавши, що мають власну волю та умiння керувати нею. Та що поза стiнами подружнього дому е свiт, повний яскравого життя.

Доном Еугенiо раптом немов оволодiвав демон – так мiцно обхоплюе його палке бажання побачити донью Ангустiас вдовою, «здивованою, що мае власну волю», якою – напевно! – вона б вмiла керувати. Аж на мить червона iмла заволiкуе зiр.

Раптом ледве чутний подих нiби торкаеться обличчя молодого старшини. Немов прозора рука лягае на його чоло.

Чи ж би… Ангустiас?…

Пiдносить очi. Мiж ним i Ангустiас встае прозора постать. Легка – як «Марiiна пряжа»[111 - «Марiiною пряжею» звуть в Еспанii павутиння «бабиного лiта» (Н. К.).], що носить ii вiтер восени. Нерухома, лагiдна вона, немов заслоняе собою Ангустiас.

– Клара!.. Сестра… – спалахнуло в серцi Еугенiо i постелилось кадильним димом. Але з уст не зiрвалось анi слова.

Лише холодом провiяло всi костi. Бо ж вже п’ять лiт спить Кларiта в могилi…

Але обличчя доньi Ангустiас стало безбарвною алабастровою[112 - Тобто з алебастру – з дрiбнозернистого гiпсу бiлого кольору. У переносному значеннi вживаеться на позначення бiлого (тут – блiдого) кольору.] маскою. Чи ж би й вона побачила колишню подругу?

Раптом нечутно розлетiлись дверi салону, пропускаючи доктора родини де Рохас. Вираз офiцiальноi кондоленцii[113 - Кондоленцiя (вiд лат.

сondolere) – спiвчувати.], повноi пошани, сповiщав нещастя ранiш, як прозвучали слова:

– При поворотi додому – цiлком вже близько вiд Кордови – анi чверть години путi, кiнь сеньйора графа злякався без жодноi видимоi причини. Прудко i несподiвано метнувся вбiк, звiвся на заднi ноги. І iздець – один з найлiпших на всю Еспанiю – не втримався в сiдлi. Машталiри[114 - Машталiр – конюх, кучер.], що супроводжували сеньйора графа, привезли до Кордови лише мертве тiло.